В ТЦК знають, що роблять

Не мені вам розказувати, як працює в нас мобілізаційний орган — ТЦК. Цю абревіатуру навіть роз’яснювати не буду, бо всі давно з нею знайомі і добре знають, що воно таке. Держава, звісно, може роз’яснювати це по-своєму, але народ розглядає цю абревіатуру, як: «терористичний центр катування». Під ширмою «затримання ухилянта» — затримують усіх, «хто попадається». Для таких затримань наша влада попіклувалася штатним ресурсом, яких в народі називають просто — тцкуни, або «тцкашники». Офіційно заявлено, що в ТЦК працює приблизно, (бачите, вони й самі достеменно не знають) тридцять шість тисяч працівників. Але спостерігаючи скільки таких «затримувачів» приїжджає, щоб затримати одного «ухилянта», думаю, що це число можна сміливо помножити у п’ять разів. Правда, якщо ще зважити на тих «поліцаїв», що супроводжують екіпажі ТЦК і допомагають в людоловстві, то тут, мабуть, й у десять разів можна множити і калькулятора до рук не брати.

Лікарську комісію «новобранці» проходять, як кажуть: «алла прима», і за ці пів години встигають ще й зцілитися, якщо до цього були якісь хвороби. Хто не згоден з таким епікризом видужування, так йому стусанами показують, в якому місці боліло і вже перестало.

До всього цього ще потрібно додати чутки, що всім цим людоловам за кожного ухилянта виплачується винагорода і відстрочка в направленні на фронт. Так що, як в пісні відомого барда — пішла охота на людей. Тож усі чоловіки призивного віку від 22 до 60 почали пити тільки вдома, бо біля магазину доводиться шугатися від кожного бусика. А від такої випивки задоволення небагато.

І ось одного дня під’їжджає бусик з написом по боках «хліб» до магазину. Страху наче немає — хліб привезли. Але як з нього вийшли мордовороти в пікселях, то всіх, окрім пенсіонерів і двох братків Маркевичів, як вітром здуло. Пенсіонери вже, звісно, не вояки, а ці брати хворі від народження на виражену форму олігофренії. Вони завжди приходили до магазину ще задовго до вікриття. В них такий повсякденний ритуал — вештатися біля магазинів, бо інколи чиясь добра душа і чаркою пригостить і запалити дасть. Ну й стоять вони собі вже пригощені з цигарками в зубах, задоволені результатом дня. На вигляд ще молоді, правда, чумазі, неголені, в брудному одязі. Вони ж не навчені за собою доглядати. Одним словом, нічим іншим не відрізнялися від тої найлегшої «здобичі», яку полюбляли ловити тцкашники без будь-якого опору.

— О, двоє є. Беріть їх, хлопці! — дав команду, мабуть, старший, на пузі якого розтяглися пікселі.

— Ану, хлопці, швидко до машини, — схопили їх четверо під «білі рученьки».

— А куди поїдемо? — запитав один з братів, з радістю сідаючи в бусик.

—  Батьківщину поїдемо захищати, а то поховалися і тільки горілку п’єте. А борг державі, хто буде віддавати, ми?  — «Ми боїмося», — подумав пузатий піксель, але в голос не сказав.

— Класно, ми на війну поїдемо, — раділи хлопці, бо їх інколи підвозили, наймаючи допомогти по господарству і вони отримували задоволення від поїздки на машині.

Спочатку тцкашники на їхню радість воювати уваги не звернули, мовляв: «П’яні всі герої». Потім у машині дурно запахло. Воно й не диво, бо хто його знає, коли ці брати купалися і дощів вже давно не було. Але людолови до цього були вже звичні, бо ж доводилося всяких епілептичних алкоголіків без памперса підбирати біля барів та магазинів. Тож і на це не звернули особливої уваги. Але ж брати були раді, що вони їдуть, і їдуть на війну, тому під впливом ейфорії  засипали тцкашників питаннями:

— А справді на війну їдемо?

— Справді, — раділи і ті в передчутті винагороди за таких двох «кроликів», що попалися, і похвали від начальства.

— А нам автомати дадуть?

— Дадуть.

— А патрони також? —  не спинялися брати.

— Також.

— Чуєш, брате? Ото вже постріляємо...

— Постріляєте, якщо не повбивають, — різанув правду пузатий піксель.

— А якщо нас повбивають то по п’ятнадцять мільйонів мають виплатити, так?

— Так.

— Чуєш, брате. Це тридцять мільйонів на двох, ото заживемо... — замріяно мовив один, а потім серйозним тоном додав, — пропивати будемо порівну: першого дня твої, на другий день мої. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів той і діловито сказав, — аби тільки хватило.

І тільки тут у пузатого пікселя щось дійшло до макітри.

— Тормози машину! Ми божевільних схопили, — наказав він водію, — так, хлопці, виходьте!

— А шо вже приїхали?

— Приїхали.

— А автомати?

— Ідіть до дому і чекайте там, вам туди їх підвезуть.

— Ідемо, брате, нам скоро дадуть автомати, — радіючи пригодам, хлопці пішли в напрямок села, до якого було ще чотири кілометри.

А мені так хотілося б побачити реакцію начальства цих людоловів, якби вони все ж таки довезли цих бідолах до ТЦК.

Це правдива історія, але з етичних причин справжніх імен і назви населеного пункту не вказую.