Вірус голого короля

Зима. Лютий вступив в свої права і ляснув по землі морозами. Забіг в магазин з продажу фешенебельних товарів, що презентував себе відкриттям. Купляти щось не збирався, бо з грішми я у «контрах». Тепер я з ними тільки раз у місяць бачимося, коли пенсію отримую. А ті пенсійні гроші, якісь геть неадекватні. З ними разом ніяк додому не можна дійти. Завжди, то до аптеки їм треба, то в комунальні послуги, то на «гуманітарку» їм глянути захочеться. І все — шукаєш, шукаєш їх по кишенях, а там тільки вітер свище.

Зупинився біля елегантного чоловічого одягу з цінами, які, якби і хотів, то ніяк не запхав би до своїх провітрених кишень. Стою собі, насолоджуюся стилем і якістю від кутюр’є, як раптом хтось ззаду по плечу, хлоп.

— Скільки літ, скільки зим!? Привіт! — вітається зі мною чиєсь кремезне, доглянуте тіло в вишуканому одязі.

— Привіт. — подаю вигляд, що впізнав, а сам тим часом стараюся розгадати ребус його фізіономії, шукаючи знайомі риси в пам’яті.

— Шо, не впізнаєш? — розкусив він мене за зморшками на лобі. — Це ж я, Колян. Пам’ятаєш? Ну? Київ — дев’яності?

— А… точно, на будівництві дачі в одного крутелика разом працювали, — згадав я, як в молоді роки, щоб прогодувати сім’ю, доводилося їздити на заробітки.

— А ти що, вирішив прикид оновити? — Пробігся він оком по моєму «гуманному» луку.

— Та ні, так забіг: на новинки глянути, зігрітися заодно, поки маршрутку чекаю.

— О, то дуєм до мене? В мене гарне віскі є, зігріє, що аж парко буде. Тим паче причина є — моя Зая влаштовує презентацію картини, яку на днях придбала в якогось провідного маляра абстракціоніста. Розумієш, вперла грошей, як за мерседеса, а я ніяк не можу в тій мазанині навіть бампер від нього розгледіти. Може, ти щось там побачиш? Ти ж наче також малюєш?

— Так маршрутку ж пропущу, а чим додому доберуся?

— Ні, ти тільки глянь на нього, йому віскі пропонують, а він за маршрутку печеться. Та мій воділа тебе завезе, занесе, покладе і колискову заспіває, якщо я дам команду. Я ж, як не є, а помічник депутата Верховної Ради.

— Ого! — зробив «міну» я, але насправді не здивувався, бо чув, що в дев’яності він біля того крутого дачника рекетом займався.

— Ну, то що, їдемо?

— Їдемо, — погодився я, бо яка ж нормальна, психічно здорова людина від даремного віскі відмовиться... Тим паче, якщо вона ще й українець.

Через кільканадцять хвилин я опинився в холі Колянового маєтку, бо просто назвати цю площу, кімнатою для гостей, було б образою. А посеред цієї кімнати стояв станковий мольберт, на якому вмостилася величезна картина, яку ніби знудило і вона вирвала на полотно пережованим вінегретом

— Ну, що скажеш? — запитав Колян за картину.

— Я, Колян, віддаю перевагу академічному жанру, а дивлячись на цей вінегрет, скажу правду — я приїхав випити з тобою віскі.

— На сто з тобою згоден, та чим тільки не пожертвуєш заради краси — краси моєї Заї, — мовив він, і ми намірялись піти бахнути по шкалику.

Але тут підійшов один мистецтвознавець з дуже розумним писком, який так тяжів від того розуму, що він мусив підтримувати його за підборіддя рукою, і сказав:

— Ви неправильно її поставили, треба перевернути догори дригом.

— Звідки ви знаєте? — вирячився на нього Колян.

— Ну, кому ж як не мені знати. Я ж... мистецтвознавець, — протягла поважно тяжка від розуму голова.

— Допоможи? — попрохав Колян, і ми перекрутили картину. Але це помітили інші «розумні» мистецтвознавці і понеслося...

Одні казали, що картина має книжковий формат, інші, що альбомний, а ще знайшлися, які доводили, що тут відразу намальовано аж три теми, так що, як не поверни, то правильно. Картина завертілася на мольберті, як стриптизерка на пілоні. Врешті, хтось розгледів в тому вінегреті карлючки на кшталт підпису, а підпис ставлять, як відомо, знизу, тож за мить картина всілася, як треба. І тут же ще якийсь «розумник» ляпнув, що зараз модно ставити підпис де захочеш. Су... Добре, що гукнули до столу, і всі кинулися до того, за чим насправді прийшли.

Втомлені творчою каруселлю, ми з Коляном вирішили перевернути картину на зворотній бік, щоб нікому очі не муляла. І тільки ми рушили до компанії, як за спиною:

— Вау! — пролунав чоловічий бас, і ми повернулися до жінки в елегантній вечірній сукні. — Який шедевр, яка глибока філософія. Чисте полотно... Боже, як митець вдало передав початок, початок Всесвіту, всього...

— Тьху, ти! Мені ще цього «блакитного» відтінку до цієї мазанини не вистачало, — психанув Колян, схопивши за лікоть басисту «жіночку», і провів до кімнати, де вже веселилася богема.

А я, після доброї порції віскі, чомусь згадав казочку, в якій всі придворні, щоб не виставити себе дурнем, мусили бачити на голій дупі короля дивовижне вбрання. Можливо, так і з теперішнім мистецтвом? Можливо, колись якійсь вельможній людині підсунули «мазанину» за великі кошти зі словами, що тільки розумна людина може розуміти таке мистецтво. Тому і розповсюдилося це все по білому світу, як вірус, бо хто ж себе дурнем визнає? Тим паче серед еліти. Казимир Малевич нам вже ніколи не признається, що саме він замалював чорним квадратом, бо 140 мільйонів доларів наполегливо просять про це мовчати.