кнопка

Яка зараз техніка пішла, люди. Я ніяк не второпаю, як ото наше панство з нею управляється? Зараз розумне все, окрім людей. Ну ви самі посудіть: телефони розумні, автомобілі розумні, верстати розумні, пилосмоки, пралки вже в п’ятий клас перейшли. Та що там балакати — будинки вже розуму набралися. Живеш собі в такому будинку сам, а таке відчуття ніби одружений і дружина твоя ще те стерво, бо тільки й чуєш з динаміків: то шкарпетки не туди шпурнув, то кран відкрив більше ніж належить, то посуд брудний вже третю добу в мийці цементується, і все таке чим може вшпилити дружина. Буває за день так з ним перегризешся, що виникає бажання вийти з того «розумного» будинку, куди тільки очі бачать. Ти вдягаєшся під його металеве буркотіння, виходиш, а воно тобі: «Шановний, ви залишаєте будинок без нагляду, ввімкніть, будь ласка, сигналізацію і замкніть за собою двері!» А ти з пересердя:

– Закрийся, сволото! – і воно тебе розуміє, бо саме замикається, вмикає сигналізацію і змінює код доступу, щоб коли ти повернешся, познущатися з тебе відповідями; «невірно набраний код, у вас залишилася ще одна спроба», «ви витратили всі спроби, зверніться, будь ласка, в Службу Охорони Будинку». А там потрібні документи підтвердження особи, а вони в середині того «розумника». Добре, що в кишені лежить ще один «розумник» з додатком – «ДІЯ», в якому ще треба довести, що ти, Петро, Саві не рідний Федір.

Звісно, в мене немає такого розумного будинка, бо хабарів мені ніхто не приносить, і я не можновладець, щоб вкрасти в держави – це я так, до слова, трохи помріяв. А ось скутера новенького я собі якось придбав. І знаєте, воно таке нове: блищить, лампочками всякими підморгує, вимикачів всяких більше, ніж у мене пальців після столярства залишилося, що аж лячно до нього підходити.

От колись у мене був мопед «Верховина», так там все просто: кермо, сідло, педалі і два дроти – один на фару, другий на свічку запалювання. Бувало, не заводиться, то причину знайти було, як два пальці об асфальт. Перевірив, що бензин в карбюратор надходить, значить «іскру» знайти треба. Свічку викрутити нема чим, то цвяха в «люльку» і до «маси». Сам не впораєшся, бо комусь педалі крутити треба, а комусь «люльку» з цвяхом тримати, то гукаєш кума:

– Куме!

– Го!

– Ходіть-но допоможете побачити, чи іскра є, бо щось цей пердун не заводиться. Потримаєте цвяха біля маси? – Він тримає, а я зі всієї дурі педалями як крутону… Кум аж до паркана відлетів.

– Шо ви, Куме, ото, як той півень літаєте? Ви скажіть, іскра є чи нема?

– Ма-ма… мабуть, що є, – відходячи після удару електричним струмом, відповідає він.

– Яка? Така, як горошина?

– Б-б… більша — така, як коняка. Бач, як хвицнула?

А тепер з цим новим скутером так не впораєшся, в ньому дроти навіть до карбюратора під’єднані. Тож, як мені показали, так я його і заводжу, і нічого більше, окрім пилюки, й не зачіпаю. Але ж у мене, як у нормального дідуся, є внученята. І ото саме меншеньке залізло на цей скутер і собі «брунькає», а я сиджу та любуюся ним. Брунькало воно так брунькало, натішилося та й пішло. Я до скутера, а він не заводиться. Що я тільки не робив: і до кума ходив, і пляшку з ним розпив, і на «буксу» тягали пів дня, поки не допетрали, що таке варіатор і як він працює. Не завели.

Що ж, виходу іншого немає, треба звертатися до спеціаліста, бо техніка нова, ще ж на гарантії. Наймаємо з кумом буса, завантажили скутера, і до райцентру. Приїхали до майстерні, мов так і так, нове, а вже не працює.

– Не хвилюйтеся так, зараз глянемо, що з вашим скутером, – заспокоює нас молоде хлопча років двадцять. Шо ти, думаю, глянеш, тут два діда в окулярах гляділо і нічого не побачило.

А він подивився на скутера, посміхнувся:

– А ви, дядьку, пробували цю кнопку ввімкнути? — питає.

– А шо, треба було!? – вирячилися ми з кумом на ту червону кнопку з написом «STOP», як два бугаї.

– Звісно, що треба, вона ж знеструмлює двигун в екстреному випадку. Тепер пробуйте завести, — клацнув він тією кнопкою.

Тільки я натиснув на кікстартер, як та бісова техніка з півоберту, як годинник завелася. Боже, радості повні штани.

– Скільки з мене? – питаю.

– Нічого, їздьте на здоров’я, і про цю кнопку не забувайте, – відповів хлопчина, проявивши розуміння до двох… гм-гм, ну скажімо, пенсіонерів.

Подякували ми сердечно та й подалися додому. Воно наче на душі і радісно, що зі скутером все в порядку, але ж якось прикро, що так вийшло.

– Куме, – кажу я йому по дорозі, – ви ото по селу про цю ситуацію нікому не тріпайте, бо як взнають люди, що ми з вами бусом поперли скутера до райцентру, щоб нам там кнопку увімкнули… то з нас не тільки все село, а й всі скутери реготатимуть. Скажемо, що ремонт був складний і дорогий, а гроші проп’ємо, може, хоч голови трохи прополощемо, щоб краще думали.