Голодні ігри

Новий 2025 рік почався з того, що нарешті влада згадала про пенсіонерів. Думаю, якби не ті прокурорські «супернадбавки», то ніхто про нас — пересічних пенсіонерів – і не згадав би. А так, бачите, звернули все ж таки увагу і вирішили встановити справедливість між прокурорами і нами, зрізавши всі надбавки. Їм зрізали до сорок тисяч гривень в місяць, а нам справедливо, аж по саме горло, щоб не мали за що і дихати.

Так ось, іду я якось вулицею, аж чую якісь гвалт: машини клаксонять, люди викрикують, дехто регоче, підходжу ближче… тю, кум стоїть посеред дороги. Стоїть незворушно, навіть оком не сіпає, а в нього після цих заяв від уряду нервовий тік почався на правому оці. «Зависнув», чи що? Я миттю кинувся його забрати звідти, бо думаю, не дай Боже, якомусь «хакеру» прийде в голову «перезавантажити» кума з правої у ліве вухо. А крий Боже, кум не ввімкнеться, з ким тоді по чарці вип’єш?

— Куме, ви чого це посеред дороги стали, як вертикальна розмітка? — запитую, — Наче ні на корову, ні на регулювальника не схожі?

— Я не на дорозі стою, а на роздоріжжі. Вчора пенсія прийшла за новими правилами, аж 2725 гривень.

— При чому тут пенсія? Ви ж на проїжджій частині вулиці стоїте.

— Я ж вам ясно, куме, сказав, що я стою на роздоріжжі.

— Не бачу я тут ніякого роздоріжжя.

— Як не бачите, куме? Ось гляньте, по той бік вулиці стоїть аптека, а по цей — продуктовий магазин, а я ніяк не можу обрати, куди спершу зайти.

— Та яка різниця, куди спершу зайти? Зайдіть перш до магазину, тільки, Бога ради, зійдіть з проїжджої частини? А раптом зараз у вас вріжеться якась з уряду дуже «чесна» людина на «Лексусі» останньої моделі, що записаний на його двоюрідну бабусю, яка живе на хуторі в старенькій хатинці покритою ще дранкою?

— То й що?

— Як це — «То й що»? Вам же за той клятий, побитий бампер, доведеться ще й на тому світі гроші шукати, щоб оплатити його ремонт. Ну, не хочете спершу до магазину, то ходімо до аптеки?

— Не можу.

— Чому!? Дідько його забирай! — вилаявся я, бо трапився він на мою голову зі своєю хворою, але ж не можу покинути, кум все ж таки.

— Та тому, що якщо зайду спершу до аптеки за ліками від тиску, то помру як космонавт.

— Як це?

— З тиском сто двадцять на вісімдесят, але голодний. А якщо зайду до магазину, то помру від тиску, але зате ситим.

Якось я його вмовив зійти з проїжджої частини, пообіцявши пригостити випивкою, а там вже за чаркою подав йому надію на краще майбутнє:

— Ви, куме, вже так близько до серця не беріть, бо може ви не в курсі?

— В курсі чого? — цмакаючи тюлькою, запитав кум.

— А того, що ПФУ запустило проєкт реаліті-шоу — «ГОЛОДНІ ІГРИ» до червня чи то липня місяця. Так що, зараз серед пенсіонерів, як і в дикій природі — виживає сильніший.

— А нагорода яка? — зацікавився кум.

— Як це, яка? Пенсії тих, хто не вижили, розділять на добавки до пенсій тих, хто вижили, і той, хто дійде до кінця, тобто до липня, отримуватиме пенсію, з якою можна буде вже зайти і до магазину, і до аптеки.

— А що, це варіант, — зголосився кум, і кинув на мене біснуватий погляд. — Дивлюся оце я на вашу шию, куме, і якась вона у вас така, що у мене аж руки сверблять.

— Ну все, куме, бувайте здорові, живіть довго та багато, — поспішив ретируватися я, зрозумівши його натяк, бо «ШОУ», шановні пенсіонери, почалося.