Ми — люд набожний

Почалося це все, я вам скажу, шостого грудня, коли святий Миколай завітав до нас у шароварах і в вишитій сорочці і сказав чисто українською: «Я приніс вам подарунки, так що наливайте, бо від сьогодні вже тепер є свято. І ніц робити сьогодні не треба, бо Бог може ся розсердити і викреслить зі списку — кому жити далі».

А ми шо, хіба ми проти святкувати? Ми тільки за. Так що: голубці, вареники, курка, ковбаси, холодець, копчене сало і найдорожче — горілка, як десант гицнули на стіл. Так, піст же! От холера... Добре, накрийте рушником ікони так, щоб не бачив.

Оскільки ми, українці, люд набожний, то не цураємося святкувати свята і за старим, юліанським календарем. Тож також ніц нічого не робимо, п’ємо горілку та Бога прославляємо. А ще, (може, ви забули, то нагадаю), ми найтолерантніша нація в світі, бо навіть своїм ворогам співчуваємо. Ми ж до сих пір ще стараємося розмовляти їхньою мовою, щоб вони нас краще розуміли. Так що з повагою ставимося і до католиків, мусульман та іудеїв. За нашу релігію, що була до християнства, промовчу, бо співпадає. Ще ж такого не було, щоб Ісус Христос бився з Колядою, Трійця цуралася Зелених свят чи Іван Купала з Іваном Предтечею купалися в різних ставках.

Все це, звісно, добре, але ж трохи не так. Через всі ці суміжні свята ніколи й сокири в руки взяти і доводиться без дров грітися. Ну, ви самі розсудіть; якщо по сусідству з вами живуть католики, мусульмани, іудеї і, Господи, прости, щось таке з МПЦ-корінням, а ви ходите по дворі і над вашою головою сяє німб толерантності... То як, ви мені скажіть, у цій компанії вижити?

Ось прийшла холодна пора, і я, як істинний українець, вирішив перед Різдвом свиню зарізати. Тільки-но та свиня заверещала, поки ми їй пояснювали, як треба вести себе перед святом, аж через паркан висунувся сусід Махмед:

— О, Аллах! Я мусульман, у мене Рамадан, а ти, шайтан етакій, свиню ріжеш?

Упс, негарно якось вийшло, я б на його місці від такого, мабуть, і перехрестився б. Тому довелося вибачитися перед свинею за те, що дарма потривожили, і йти пити горілку без свіжини.

Поки йшли до столу, то ще й в спину почули добре слово від Аврама:

— Ой, вей, я вас умоляю, шо там такі свиня? Він по суботам навіть хліб ріже, а на «Кущі» на зло бідним іудеям, грядки скопує.

От тепер і маєш, боїшся до роботи взятися, бо кожен день чиєсь свято, а то й по два припадає. А ти, як розумна людина, розумієш, що коли Бог один, а релігій стільки, що не пройдеш, щоб не плюнути одне одному в вічі, то десь воно ось те «правильне» є. Але ж де саме? У мусульман, іудеїв чи у християн? Останні, які порозщеплювалися на католиків, православних, євангелістів, баптистів і тих, що по хатах ходять та випитують, чи хоч хтось вірить у Бога. І всі твердо стоять по своїх кутках, щоб одне одному було зручніше на витягнуту руку дулю дати. А де ж, а у кого «правильно»? Не знаю... Ніхто не знає.

Вхопишся за якусь роботу, й одразу думка по потилиці як хрясне: «Господи, а раптом сьогодні в Аврама чи в Махмеда свято? Чи, (Господи, прости, що матюкаюся), у кацапа, що через дорогу живе? І все, сумніви в’яжуть руки і, борони, Боже, цими руками щось робити.

Але вихід із цієї ситуації я все таки знайшов.  Звісно, я не став виколупувати Богові очі на образах, як горезвісний герой Панаса Мирного Чіпка, але, на всяк випадок, ховаюся у гаражі чи в клуні і щось роблю по святах, щоб Він не бачив, бо точно з списку викреслить.