Для бабусі не пошкодую

Оце, коли проходить вже Великдень, а до наступного ще далеченько, в майстерні «РИТУАЛ» з’являються вільні хвилинки і кожен їх ловить по-своєму. Бо ж до Пасхи ніколи і вгору глянути, щоб переконатися, що це саме Господь змушує людей встигнути оновити могили та поставити надгробки до цього свята. Згадався випадок, як зайшла до магазину одна літня жіночка за тиждень до Воскресіння Христового з проханням виготовити надгробок. Звісно, їй відмовили, бо не встигали вже з попередніми, але порекомендували зробити замовлення і воно буде готове вже після Пасхи. На що жіночка затягла довгу паузу в роздумах, після чого заявила:

— Бог з ним, прийду вже наступного року, — я так зрозумів, що також перед Великоднем, але на день чи два раніше. Одним словом, випадки бувають різні, але один мене вразив якось по-особливому.

Одного разу, як мовлять, у період затишшя – після Пасхи, коли від нудьги без роботи хотілося хоч побалакати будь з ким, хто завітав би, прочинилися двері і до майстерні увійшов молодик:

— Добрий день.

— Добрий, — вітаюся, прицінюючись до молодика одягненого чи то від «Гучи» чи то в онучі, відразу не розбереш, бо теперішня мода з тими брудними, порваними штанами збиває з пантелику. Але по прикиду і золотого ланцюга на шиї, бо ланцюжком цей виріб назвати було б принизливо, я зрозумів, що клієнт гроші має.

— Я хочу замовити пам’ятник для бабусі, — мовив він, — і скільки це буде коштувати?

— Будь ласка, ось каталог, вибирайте, а ціна залежить від породи каменю, дизайну і комплектації. Скажете, що саме хочете, ми скажемо ціну, — порекомендував я в надії на коштовне замовлення, поглядаючи на його барсетку, розпухлу, як фурункул, що ось-ось прорве.

— Ви знаєте, для любої бабусі нічого не шкода, тим паче, як останній дарунок… ось цей, наприклад, скільки коштує? — тицьнув він на обрану картинку в каталозі. Оголошую ціну.

—  Скільки?! — вирячив молодик очі.

— Ну, ви так не лякайтеся, якщо рідня скинеться, то не так вже й багато буде з однієї кишені.

— Та яка рідня?! Батьки посварилися з бабусею і знати її не хочуть за те, що не залишила їм спадщину, а інші перегризлися між собою, бо не змогли ніяк її розділити. Може, щось дешевше порадите? — не здавався хлоп.

Я радив, а він все не здавався, і так ми з кошторисної драбини спустилися аж до плитки тридцять на сорок, яку чіпляють до звичайного хреста. Таку саму процедуру ми пройшли і з художнім оформленням. Як по-батькові бабусю і коли саме вона народилася внук не знав, а батьки і рідня вже забули, тож дійшли до висновку, що найкраще буде написати так — «Пимончук В. П. померла в 1982 році від рідних»

— Я думаю, що так буде саме раз, — сказав молодик, задоволений підбитою сумою за замовлення.

— Так, я з вами згоден, — погодився з ним я і подумав, що воно й не диво померти від таких «рідних».

Багато на цьому світі є подібних молодих, успішних у житті і задоволених собою людей, які навіть і не згадують своїх дідусів та бабусь, бо розкіш і задоволення комфортом затуманює ці спогади. Можливо, наші бабусі з дідусями не були такими, як нам хотілося б, але усвідомте те, що без них і їхньої щоденної праці, щоб звести нас на ноги, не було б і нас, таких «крутих» і «правильних».