Не в те село, дядьку, їдете

Їздив якось я на днях до райцентру за покупками, бо їх поки до нашого села довезуть, то вони або зіпсуються, або цінами обростуть, як трухлявий пеньок мохом. Хутко скупився, заніс торби до машини, сиджу чекаю дружину, бо вона так швидко торгуватися на ринку, як я, не вміє. Я шо, підійшов до продавця чи продавчині, мені, мов, потрібно те чи те… скільки? Добре, давайте. І все, вхопив і пішов, а вже як виходиш з ринку, по дорозі різкість в очах наводиться, і ти на цінниках помічаєш, що це все можна було б купити трохи дешевше. Ну, назад повернутися і здати товар, гордість не дозволяє, бо коли купував, то видавав з себе крутелика промовляючи: «Решти не треба». А дружина в мене торгується до останнього, аж до тих пір, поки не візьме те що їй і даром не треба, бо ж гарно вельми виторгувала.

Отож, поки чекав на дружину, приспічило до туалету, і як тільки вона підійшла, то вискочив і попер на вокзал, бо там безкоштовно. А я знаєте із тих людей, які ніяк не можуть погодитися з тим, що мало того, що ми маємо платити за продукти, які споживаємо, то ще й за те, що з ними зробив наш організм. То вже зась. Продукти, то воно зрозуміло, вони потрібні, а те навіщо мені до хати везти? По дорозі мене переймає, якийсь молодик з торбами і з ходу так:

• Ви в сєло єдєтє? (я вже було вам розказував, що живу недалеко від бульбашів з країни Білорусь і в прикордонних селах є такий діалект).
• Так, зараз через декілька хвилин буду їхати.
• А месцє у вас для менє знайдєца?
• Так є, — кажу.
• А менє возьметє?
• Добре, — відповідаю, — іди сідай. Он бачиш бус червоний стоїть, там дружина моя сидить. — бо думаю, якщо ще трохи поперекладаю його мову, то точно те, що моєму організму не треба, доведеться додому везти.

Встиг, прийшов, сів за кермо, всі мовчки їдемо. Хлопець незнайомий, ну воно й не дивно, бо говорить трохи не по «нашому», подумав, що до когось в гості до нас в село їде. Коли це на повороті звертаю на дорогу, що прямує до мого села, як раптом молодик ззаду:

• Е, дядьку, а куди гето ви єдєтє?
• Додому.
• А в яке ви сєло єдєтє?
• В Сехи, — кажу, — я там живу.
• Дядьку, а менє в Купелю трєба. Станьтє, дядьку, станьтє!
• Добре, раз така справа, підвезу тебе назад на вокзал, бо ти мені ідею гарну дав. Це й буде твоя плата за проїзд.