Моя ж ти мово солов’їна

Живу я, вам признаюся чесно, але нікому не кажіть, бо ще всі сюди повалять, на поліссі. Мій регіон, де я проживаю, межує з Білоруссю, а ще, так вже склалося в історії, тут колись панувала і Польща, і, Господи прости, за погане слово – Московія, та й ще перехожих усіляких багато було. Тож кожне вкинуло свої слова в наш «горщик з мовою» і зварилася у ньому ось така страва, як наш діалект.

Стою оце в черзі в місцевому мінімаркеті і чую суперечку на касі. Одна сільська жіночка засумнівалася у нарахованій сумі за покупки:

• Сіко, ви сказалі?
• З вас тріста шесдисят рубльов і підесят копийок, – відповіла касир, демонструючи, що вона також володіє цією мовою.
• Сіко, сіко? Я на ценіки гляділа і всьо пошчітала, – гнівалася відвідувачка. — нє ви токо поглядітє на єйо, думає, шо навчиласа тут кнопки тіснуть, то вже грамотною стала. Зкуля взялоса ще дев’ять рубльов, га?! (Не лякайтеся, рублі це наші гривні).
• Не «сіко», а скіко, — виправив її якийсь молодик, мабуть, філолог із сусіднього села.
• А ти там заткніса! Бо вельмі грамотни, глядю. Прийде твоя вочередь, то й будєш плєскать своїм язіком, – дала відсіч, не з полохливих, покупниця. — за вушо ти нашчітала ще дев’ять рубльов?
• Стіки ви бралі, стіки й пошчитала, – виправдовувалася касирка.
• Ти воздє менє голаву нє мороч, я тіки нє набрала, шо ти нашчітала.
• Я вам кажу, шо ви на касє взялі стіки з кофем, три штукі, вось я і нашчітала ще дев’ять рубльов.
• Ой, Господі! Гець забула дурная голава... Стара вже стаю. Ти менє, дочечко, прості дурную і нє сердіса на менє. Вошібочка вийшла. Сього тєбе добраго.

А я стою в черзі і думаю, якщо кацапи прийшли з війною на Донбас російськомовних  «захищати», то хто ж тоді може прийти до нас, щоб захистити таких, «язікомовних»?