Універсальні ліки

Універсальні ліки

(Розмальований анекдот)

Нарешті підійшла та щаслива пора, коли Петрусь Дубовенко вирвався з медінституту (куди його запроторили впливові батьки, бо краще вже сюди, ніж в ПТУ) на волю. Ну, не зовсім на волю, бо ще ж потрібно інтернатуру пройти, «кроки» там всілякі поздавати, але це ж набагато краще, ніж ходити на пари. А пари ці, ой які були нудні і не зрозумілі для студента Дубовенка. Бо ж на тих парах ті всякі: хімія, біологія, анатомія зі своїми формулами, термінами, будовами, завжди випадали з його голови, як тільки їх туди не запихали. А найбільше всього Петрусь ненавидів, оту кляту латинь. Він ніяк не міг второпати на холеру її вчити, якщо вона давним-давно вже здохла.

«Ні, ну хіба не можна було назвати всі ліки нормальною людською мовою? Наприклад: «від голови», «від серця», «від шлунка» і т. д., і все всім зрозуміло, і не потрібно ламати ні голови, ні язика», – розмірковував собі Дубовенко на парах.

І якби не батькові «вкладення» в залікову книжку, то Петрусь не те що не закінчив би медінститут, а навіть до нього і не вступив би. Але що вже зроблено, те зроблено, і за допомогою батькової протекції він на даний час інтерн у районній поліклініці. Правда, практикує не сам, а стажується в терапевта з досвідом — Олени Степанівни.

У кабінеті терапевта Петро сидів за своїм столом і заповнював «історію хвороби» під наглядом Олени Степанівни. А вона тим часом розмовляла з кимось по телефону: «... Та ти що? А людей багато? Тоді займи мені чергу, я за п’ять хвилин буду», — поклала слухавку лікарка і схопила свою сумочку. І вже в дверях кинула Дубовенку: «Петрику, я відлучуся на деякий час, а ти, якщо буде пацієнт, то скажеш, щоб трішки зачекав. Хоча в п’ятницю їх зазвичай після обіду не буває…, а сьогодні п’ят-ни-ця», — розділила на склади день Олена Степанівна, зачиняючи за собою двері.

Ага, зараз! А ось на зло ці самі двері відчинилися рівно через дві хвилини, і до кабінету увійшов чоловік, тримаючись рукою за голову.

– Пане лікарю, можна до вас? – простогнав пацієнт.

І тут було Совість розкрила рота, щоб сказати: «Та ні, я не лікар, я інтерн. Зачекайте хвилинку, лікар зараз прийде». Але Пиха штовхнула Совість у бік і заявила: «Заткни пельку, гуманітарка! Як не лікар? Так інтерн. Але це майже без п’ятнадцяти хвилин лікар, це вважай табличка «терапевт» від кабінету вже в руках. З золотими буквами! Зрозуміло?» — а Петрику... Ні-ні, Петру Івановичу, шепнула на вухо — «Пересядь за стіл лікаря!». Петрик... перепрошую, Петро Іванович, звісно, як і веліла Пиха, з пафосом переметнувся за стіл лікаря.

– Я вас слухаю, – надівши розумну маску на Дубовенкове лице, запропонувавши присісти на кушетку, звернувся він до пацієнта.

– Дуже болить голова, пане лікарю. – потираючи скроні, відповів чоловік.

– Напередодні алкоголю не вживали? – запитав Петро Іванович, згадавши від чого зазвичай болить голова в нього.

– Ні-ні, лікарю, я взагалі не вживаю. Віра, знаєте не дозволяє. Дуже сердиться, і навіть не хоче зі мною розмовляти, якщо вип’ю.

– А якій вірі ви поклоняєтеся? – запитав Дубовенко, підозрюючи в пацієнта психічний розлад.

– Своїй коханій Віроньці, вона в мене єдина з тих пір, як ми побралися... але, лікарю, може залишимо в спокої мою дружину, бо дуже болить голова? – знову, потираючи скроні, застогнав пацієнт.

«От дідько! Що ж робити? Мабуть, спершу потрібно усунути больові симптоми...», — панікуючи дійшов до рішення інтерн Дубовенко. Раптом він згадав, як два дні назад Олена Степанівна скаржилася на головний біль, а потім залізла до шухляди в столі і дістала звідти якісь пігулки. «Евріка!» — зрадів, Петро і потягнув на себе шухляду. В ній, як карасі виблискували блістери з пігулками. Він схопив одного і навіть не читаючи видавив з нього пігулку, але поглянувши на пацієнта, що мучився від болю, видавив ще одну – для гарантії.

– Ось прийміть ці пігулки, щоб зняти біль, а як тільки ліки подіють, ми вас обстежимо, щоб поставити діагноз, – запропонував трохи зачекати Дубовенко з надією, що за цей час повернеться Олена Степанівна і візьме ситуацію в свої руки.

Час став помітно уповільнюватися, і Степанівна, видно, з цієї причини і не поспішала. Петро Іванович терпляче чекав. Потираючи скроні, з терпінням чекав і пацієнт. Через деякий час руки пацієнта залишили голову і обхопили живіт, а від Олени Степанівни не було чути навіть кроків у коридорі. Пацієнт нервово завовтузився на стільці, потім схопився і кинувся до дверей, вигукуючи на ходу:

– Все, лікарю, треба бігти! А з головою я потім зайду! – і чкурнув, залишивши за собою тільки протяг у відчинених дверях.

«Мабуть, імпортні ліки, якщо так швидко подіяли...», – не встиг завершити він свою думку, як до кабінету прискакав на милицях небритий чолов’яга і поскаржився на болі в ногах.

– Розумієте, пане лікарю, спочатку були незначні, терпимі болі, але за останні три дні біль так збільшився, що ось вимушений був до вас на милицях прийти, — пояснював причину свого візиту до лікаря пацієнт.

– Не турбуйтеся, ми зараз ваш біль в один момент усунемо, — дістаючи з шухляди рятівні пігулки, підбадьорливо подивився на пацієнта інтерн.

І десь приблизно через певний відрізок часу, другий пацієнт, як і перший, вигукнувши: «О, Господи!» – вилетів з кабінету на своїх двох, полишивши милиці, які з гуркотом впали на підлогу, доганяючи свого господаря.