Норкової до собачої

• О, Галя! Тютіна? Скільки літ, скільки зим? Порозліталися після школи, хто куди…
• Вже не Тютіна, а  Кукушкина. А ти наче, як Маша Колупаєва? Ну, ти погарнішала, тебе й не впізнати. Як ти? Замужем, чи ще дівуєш?
• Та ніби замужем, але чоловіка нема. Забрали до Зе-Се-Ре-Фе, лише рік пожили, добре, що хоч дитину не народила, бо росла б без батька.
• Не зрозуміла, де він в тебе, вибачаюсь «с..ре»?
• Не «с..ре», а в збройних силах російської федерації служить. Казав, що в нас непереможна армія, і якби це знали українці та не робили їм спротиву, то вони вже до Берліна дійшли б, бо техніка не доїде, це точно. А взагалі, може, вже й «с..ре»… там хохли з Хаймерсів знаєш, як луплять? Он Свєтка Шмакіна за свого Кирила вже «Ладу» отримала. Правда, не всю, а половину лише, бо свекруха заставила відрізати їй половину. А зараз за кермо воюють, бо воно залишилося в свекрушиній половині. Але вона довго не сумувала, познайомилася в інтернеті ще з одним, і вони вже встигли побратися. То він їй сказав: «Свєтка, ти в мене, через місяць у норковій шубі будеш ходити, я тобі зуб даю, і в натурі мамою клянуся. Вік волі не бачити!» І ти знаєш, як сказав, так і зробив. Тільки заїхав в Україну, як на другий день назад у поліетиленовому мішку… правда не весь, тільки нижня половина…  Свєтка його опізнала по наколкам. А через тиждень і шуба під’їхала з поважною дамою. Свєтка зраділа, одягнула, ну якраз. А та дамочка каже: «А давайте я вас сфотографую, для фейсбуку». Потім попросила: «Зніміть, будь ласка, я вам її гарно упакую, щоб не бачили і не заздрили…» За шубу, в машину і вйо. Тільки з машини крикнула: «В мене ще таких як ти тисячі. І всі цю шубу чекають!». А Свєтка ще так довго у дворі стояла, поки не згадала одну білоруську телепередачу «ШО ГЕТО БУЛО?». Через день почула, як Маргарита Боброїдян хвалилася, що пожерла бобрів і пошила собі шубу, та й каже: «Ось бачиш, путінська хвойда, а в бобровій шубі ходить, і нічого… а я так вирішила, поїду в Бурятію, там собак багато». «Ти хочеш за допомогою собак полювати на бобрів?» – питаю. «Ні! – каже. – Там їх їдять, і шкур багато. Пошию собі собачу шубу. Он в дев’ятнадцятому столітті всі вельможні люди в таких шубах ходили. І ми, я так бачу, скоро в цьому столітті будемо».

А я, Галю, трохи переживаю, боюся, чи не стане й моя свекруха ділити «Ладу». Хочеться цілу отримати… Розумієш?