Замах на Василя Івановича

Замах на Василя Івановича 

Що не кажіть, а є в нашому суспільстві такі собі поспішайки, які завжди поспішають з висновками. Ось яка холера трапилася і з працівником поліції карного відділку Сергієм Поспішайком. Після закінчення поліцейської академії, працювати його направили в районний відділок поліції, а саме в селище міського типу. Отож після чергового чергування наш герой не пішов відразу додому, а вирішив трохи походити містечком, придивитися до людей і місцевості. Притомившись він зайшов до кафе випити філіжанку кави. За сусіднім столиком сидів кремезний чолов'яга (це був Іван Кабанець) з кухлем пива і розмовляв по телефону: 
– А ти де зараз?... О, заскоч в наше кафе, перетерти дещо треба, – долинуло до Поспішайка і він насторожив вуха. «Що ж там вони терти задумали?» – відразу заметушилася його уява.  
За декілька хвилин до кафе увійшов гора-чоловік з глибоко посадженими очима, що якось холодно виблискували з під мохнатих брів. Вузький лоб, зламаний ніс і широке підборіддя домальовували портрет потенціального вбивці. До такого висновку дійшов наш поліцейський, оглянувши молодика.  
– Привіт, Кабан!  
– Здоров, Бугор! – привіталися вони, гучно вдаривши по руках.  
– Ну, шо за базар? – запитав на «фені» Бугор, беручи у руку кухоль з пивом, на пальцях якої засиніло татуювання. 
«Сто відсотків бандюги...» – набирала обертів уява Сергія Поспішайка.  
– Та, надумав я Василя Івановича завалити. Твоя поміч треба, сам не здужаю, – сказав Кабан, потягуючи пиво.  
– О, а шо так?  
Після почутого в Сергія аж дух перехопило, і він щедро сьорбнув вже кавову гущу, уявляючи викриття замаху на злочин і ті «зірочки», що помпезно спустяться йому на «пагони».  
– Та не хочу більше на нього тратитися, все одно з нього толком вже нічого не буде. Одним словом – одні розтрати.  
– І коли ж ти хочеш його завалити? – запитав Бугор.  
– Та хоч зараз. Он доп'ємо пиво та й підемо.  
– Без проблем. Але я забіжу до хати, щось передягтися візьму, бо ж, сам розумієш, кров важко випрати.  
Хлопці, домовившись між собою, хто буде тримати, а хто різати, вийшли з кафе. Поспішайко також не гаяв часу, він непомітно прослідував за Кабаном до його приватного будинку. Визначивши адресу, зателефонував у відділок, домальовуючи на ходу обстановку, викликав оперативну групу.  
Опер-група: капітан С. Г. Лось, лейтенант М. П. Заєць, старший лейтенант А. М. Лисиця, і старший сержант В. С. Вовк, прибули на місце потенціального злочину і засіли у засідці.  
Прийшов Бугор і хлопці, один з ножем, другий з мотузкою, направилися до господарчої будівлі. І тут старший групи Степан Гаврилович Лось дав команду затримати на «гарячому». Браві хлопці з криками: «Стояти! Руки за голову! Лежати!» – увірвалися на подвір'я, вибивши ногами хвіртку і двері в сараї.  
Кабан з Бугром ошелешені, нічого не розуміючи, впали пиками до низу.  
– Бугор, то кепсько, що ми з тобою не читаємо газет і не дивимося новин, – прошепотів Кабан.  
– Чому?  
– Тому що, мабуть, наші депутати прийняли закон, що зарізати свою свиню чи кабана без дозволу це вже кримінальний злочин.  
– Мовчати! Де заручник? – строго запитав Степан Гаврилович.  
– Який заручник? – не зрозумів Кабанець.  
– О, Василь Іванович вийшов, – сказав Бугор, побачивши як кабан, скориставшись «днем відчинених дверей», чкурнув у прочинену хвіртку, тільки ратиці блиснули.  
– Хлопці, тримай його! Там сто тридцять кіль свіжини від нас втікає, – заволав Іван Кабанець і кинувся на перейми кабана, не зважаючи на те, що лежав під прицілом поліцейських.  
– Догнати! – дав команду Лось, і хлопці кинулися навздогін не за Іваном, а за покликом української душі – за потенційною свіжиною. 
– Стійте! – заперечив своє перше розпорядження Степан Гаврилович, усвідомивши, що не за тим «кабаном» погналися його підлеглі. – Господи, який сором... – уявив він собі картину, як його хлопці женуться за кабаном по селищу, і побіг їх спинити.  
Кабанець біг перший, бо то був його кабан, опер-група трохи позаду, бо, мабуть, сумнівалися, щодо свіжини. Чи не збрехав Іван? Останнім помітно відставав і замикав цей ескорт С. Г Лось., бо в начальстві відпустив вже таке черевце, як у того кабана, що втікав від своєї гіркої долі.  
Побачивши таке кіно серед селища, Свєтка Лисиця, схопила телефон і набрала куму Галку: 
– Галю, тут таке в селищі твориться... Ти не повіриш! По селищу бігає кабан, за ним Кабан, а за Кабаном — Заєць, Вовк і Лисиця, а за ними ледве чвалає і сопе, як ковальський міх, сам Лось... — тарахкотіла вона в слухавку, — Ні, не пила... Ні, не курила... Та нічого я не нюхала... Галю, то не звіринець і я не в зоопарку, це поліцейські наші бігають і мій Андрій з ними... Не знаю, мабуть, Кабан вкрав кабана, а Лось його ловить... Та йди ти!..— розсердилася Свєтка і вимкнула телефон.  
А Галка мерщій набрала свого чоловіка: 
– Ти де, алкаш, вештаєшся? Там поліція за Кабаном бігає... За Іваном, мерщій додому, бо ще й тебе заберуть... А я не знаю за що я тебе кожен раз забираю з поліції, добре, що хоч кум там робить... Додому, я сказала!  
Саме в цей момент Іван швиргнув по кабану каменюкою, щоб змінити його напрямок у вузький провулок, але промахнувся і зацідив в шибку оселі, де мешкала сорокалітня Каміла Незаймана. Скло дзенькнуло і посипалося, а в розбиту шибку виглянула господиня, прикриваючи оголене тіло простирадлом, із-за плеча якої заглядав якийсь вусань.  
– Хулігани! Я поліцію покличу! – аж тут і вона біжить. – Поліція, мені хулігани шибку розбили! –  але ті пробігли, навіть голови не повернули в її сторону. – Ах, так! Ну, зараз я вам... – вибігла вона, закутана в простирадло, як давня римлянка. 
Петя Вакуленко не те, щоб боявся свою Галку, але слухався, за що вона і терпіла не такі вже й часті його випивки. Тож тільки він зібрався іти додому, як назустріч йому кабан, а за ним Кабан, а за... Діватися вже було нікуди, тому він вирішив допомогти поліції затримати «злодія» і на всьому ходу вхопив Івана Кабанця, падаючи разом з ним на бруківку.  
– Хлопці, я тримаю його! – закричав Вакуленко, але хлопці пробігли повз, не зупиняючись. Це спантеличило Петра і він відпустив Івана, від якого відразу отримав у вухо. Він так і залишився сидіти на бруківці, шукаючи пояснення, чому поліція не затримала Кабанця, і за що той так йому прочистив вухо, що воно аж дзвеніло.  
Каміла не змогла вчасно спинитися і впала на Вакуленка, а на неї з тієї ж причини плюхнувся сам Степан Гаврилович. Проходячи повз, стара Перепелиха, глянувши на цей неправильний «гамбургер», бо «булочка» лежала в середині, заголосила: 
– Господи, і гріха не бояться. Серед білого дня, серед людей.... А ще такі поважні люди, при такій посаді... – акцентувала вона увагу на особі Степана Гавриловича. – Тьху на вас, збоченці кляті!  
Лось згорів від сорому, і йому захотілося помінятися місцями з Вакуленком, щоб непомітно пролізти крізь бруківку.  
Браві хлопці загонили кабана до такого стану, що він сам побіг додому, забіг у хлів, і якби у нього замість ратиць були руки, то ще й зачинив би за собою двері на клямку. На подвір'я позбігалися всі загоничі, тільки не було Степана Гавриловича. А ось і він причалапав, морда – хоч припалюй, уніформа – хоч викручуй, і ще пробує кричати: 
– Хі-хе, хі-хе. Де та тварюка? Хі-хе, хі-хе. Дайте, я її застрелю!  
– Степане Гавриловичу, побійтеся Бога, кабана загонили, вся кров у салі буде, – благав Кабанець.  
– Я не за твого кабана говорю, а за ту тварюку, котра сюди наряд викликала.  
Поспішайко як почув таке, то боком та в очерет до канави, так і пошелестів Бог знає куди. А коли всі віддихалися, то капітан запитав у Кабанця: 
– Іване, ти якого дідька кабана Василем Івановичем назвав?  
– Назвав я його то Васьком, але він для мене як дитя рідне, ось і виріс Василем Івановичем.  
– Тьху ти! Що за люди? Самі клички тварин носять, а тварин людськими іменами хрестять. Ну, ти гляди, не забудь... не дарма ж бігали. Хлопці, за мною! – забираючись з двору, скомандував Лось, погладжуючи своє черевце.