Безодня, у якій він залишився сам

Тиша не заспокоювала.

Вона говорила.

Говорила голосами, які він знав надто добре.

Він заплющив очі, але це не допомогло. Усередині нього рухалися думки, важкі, густі, переплетені між собою, як коридори цього лабіринту. У них не було чітких меж, не було логіки, лише відчуття, які змінювали одне одного — від болю до злості, від страху до тієї дивної, викривленої ніжності, яку він відчував до Анни.

Він не розумів.

І саме це розривало його найбільше.

Чому вона не обрала його?

Це питання не мало відповіді, але воно поверталося знову і знову, кожного разу сильніше, кожного разу болючіше. Він прокручував у пам’яті їхнє дитинство, ті моменти, коли вони були поруч, коли її сміх здавався йому єдиним правильним звуком у світі. Він пам’ятав, як дивився на неї тоді, ще хлопцем, не розуміючи, що це вже було початком залежності.

Він був там.

Завжди.

А потім з’явився Максим.

Ця думка різко врізалася у свідомість, і разом із нею піднялася хвиля злості. Вона була гарячою, різкою, майже фізичною. Максим не просто зайняв місце поруч із Анною, він забрав те, що, як здавалося Артему, належало йому за правом часу, за правом пам’яті, за правом тих років, які ніхто інший не прожив разом із нею.

Але найгірше було не це.

Найгірше було те, що Анна сама зробила вибір.

Не на його користь.

Це ламало всю логіку його світу.

Він намагався знайти причину, пояснення, будь-яку деталь, яка могла б виправдати це у його очах, але нічого не працювало. Він бачив у Максимові лише загрозу, перешкоду, яку потрібно усунути, щоб усе стало на свої місця.

Бо інакше… нічого не мало сенсу.

Артем повільно провів рукою по холодній стіні, відчуваючи її шорсткість під пальцями. Це відчуття було реальним, на відміну від думок, які постійно вислизали.

Йому було страшно.

Цей страх не був очевидним, він не проявлявся у паніці чи хаотичних рухах. Він сидів глибше, майже непомітно, але постійно. Страх залишитися самому.

Страх, що якщо Анна піде остаточно, якщо вона зникне з його життя так, як він не зможе її повернути, то всередині нього нічого не залишиться.

Порожнеча.

Це слово з’явилося у свідомості, і разом із ним прийшло розуміння, яке він не хотів приймати.

Він не боявся смерті.

Він боявся жити без неї.

І саме це робило його небезпечним.

Бо коли людині більше нічого втрачати, вона перестає бачити межі.

Артем відкрив очі.

Світ перед ним залишився таким самим, але всередині щось змінилося. Його думки стали чіткішими, холоднішими, ніби він нарешті прийняв те, що відбувається.

Максим не просто суперник.

Він — причина.

Причина того, що Анна не поруч.

Причина того, що його світ тріщить.

І якщо прибрати причину…

Він повільно видихнув.

Ідея не була новою, але тепер вона перестала бути просто думкою. Вона стала рішенням.

Без вагань.

Без сумнівів.

Смерть Максима перестала виглядати як крайність.

Вона виглядала як єдиний шлях.

Артем пройшовся кімнатою, зупиняючись біля стіни, де висіли фотографії. Його погляд ковзнув по обличчю Анни на одному зі знімків. Вона усміхалася там щиро, так, як не усміхалася поруч із ним уже давно.

Його пальці торкнулися краю фото.

— Я поверну тебе, — прошепотів він.

Ці слова прозвучали не як обіцянка, а як вирок.

Не їй.

Собі.

Бо інакше він не знав, як існувати далі.

Його свідомість знову спробувала підкинути інший варіант, інший шлях, але він відкинув його одразу. У цьому лабіринті не було місця для сумнівів.

Він створив правила.

І він їх завершить.

Десь у глибині коридорів уже рухався Максим, крок за кроком наближаючись до центру. Артем відчував це майже інстинктивно, як хижак відчуває присутність іншого.

І це викликало в ньому дивне поєднання емоцій.

Злість.

Очікування.

І щось схоже на полегшення.

Бо ця зустріч була неминучою.

І вона мала поставити крапку.

У всьому.