Страх стає голосніше за розум

П’ять хвилин очікування здавалися нормальними, навіть десять не викликали тривоги, адже він знав, що повернення у минуле завжди займає більше часу, ніж плануєш. Людина не просто заходить у старий дім, вона неминуче затримується у спогадах, у запахах, у тих деталях, які чіпляються за серце і не відпускають одразу.

Але коли минуло двадцять хвилин, щось усередині нього почало напружуватися.

Максим вийшов із машини і підняв голову, дивлячись на вікна квартири. Світло горіло, але силуету Анни не було видно. Йому здалося, що це просто кут огляду, що вона зараз з’явиться, підійде до вікна, помахає рукою.

Він спробував набрати її номер.

Гудки.

Довгі, холодні гудки, які розчинялися у тиші.

Максим стиснув телефон у руці.

— Візьми слухавку… — прошепотів він, ніби вона могла його почути.

Нічого.

Він різко рушив до під’їзду.

Сходи здавалися довшими, ніж зазвичай, а кожен крок лунав занадто гучно. Коли він дістався дверей, вони були прочинені.

Це вже не було нормально.

— Анно? — покликав він, заходячи всередину.

Тиша відповіла йому порожнечею.

У квартирі ще зберігалося тепло, але воно було дивним, ніби залишеним кимось поспіхом. Світло в коридорі горіло, шухляда була відкрита, а на підлозі лежала фотографія.

Максим підняв її.

Його пальці злегка здригнулися.

— Чорт…

Він відчув, як у грудях починає наростати паніка.

— Анно!

Він пройшов усі кімнати, заглянув у кожен кут, ніби сподіваючись, що вона просто сховалася, що це дурний жарт, що зараз вона вийде і скаже, що він занадто все драматизує.

Але квартира була порожня.

Абсолютно.

Максим сперся руками об стіл і на мить заплющив очі, намагаючись зібрати думки, але всередині вже піднімалася хвиля страху, яка не слухала логіки.

Телефон у його руці знову ожив.

Євген.

— Де ви? — голос на іншому кінці був напружений.

Максим ковтнув повітря.

— Її немає.

Коротка пауза.

— Що значить “немає”?

— Вона зайшла в квартиру… і зникла.

Його голос став різкішим.

— Тут сліди, відкриті двері, речі на підлозі.

Євген різко видихнув.

— Ми їдемо.

Максим опустив телефон і подивився навколо ще раз, ніби шукаючи хоч якусь підказку.

І раптом його погляд зупинився.

На столі.

Маленький флакон.

Він підійшов ближче і обережно взяв його.

Запах.

Ледь відчутний, але знайомий.

— Артем… — прошепотів він.

У цей момент страх перетворився на щось інше.

На гнів.

Темрява повільно відступала.

Анна відчула холод.

Не різкий, а глибокий, що пробирався крізь тіло і змушував свідомість повертатися уривками.

Вона відкрила очі.

Світ навколо був розмитим, але поступово почав набувати форм. Сірі стіни, бетон, слабке світло лампи десь високо під стелею.

Вона спробувала поворухнутися.

Руки були зв’язані.

Дихання стало швидшим.

— Нарешті.

Голос Артема прозвучав спокійно, але в ньому було щось нове.

Щось темніше.

Анна повернула голову.

Він стояв неподалік, спираючись на металевий стіл.

Його обличчя було наполовину в тіні.

— Ти трохи довше приходила до тями, ніж я очікував, — сказав він.

Анна спробувала говорити, але голос спочатку не слухався.

— Навіщо…?

Артем повільно підійшов ближче.

— Ти досі не розумієш?

Він нахилився, щоб їхні погляди опинилися на одному рівні.

— Я не можу дозволити тобі жити життям, у якому мене немає.

Анна похитала головою.

— Це не любов.

Його очі блиснули.

— А що це тоді?

Вона зібрала всі сили.

— Це страх.

Тиша на мить стала важкою.

Артем випрямився.

— Можливо, — сказав він тихо. — Але страх теж змушує людей залишатися.

Він повільно провів рукою по столу, ніби роздумуючи.

— Я довго думав, Анно.

Його голос став холоднішим.

— Дуже довго.

Вона відчула, як серце стискається.

— І зрозумів одну річ.

Він подивився на неї.

— Якщо я не можу бути з тобою… то ніхто не зможе.

Ці слова впали, як камінь у тишу.

Анна затамувала подих.

— Ти не зробиш цього, — прошепотіла вона.

Артем усміхнувся.

Але в цій усмішці не було тепла.

— Ти досі думаєш, що я той самий хлопець із минулого.

Він зробив крок назад.

— Лабіринт змінив не лише вас.

Десь у глибині приміщення щось клацнуло.

Анна різко здригнулася.

— Що ти зробив…?

Артем не відповів одразу.

Він лише дивився на неї, ніби намагаючись запам’ятати.

— Я створив місце, з якого немає виходу.

Його голос став майже шепотом.

— І цього разу… я не хочу, щоб хтось врятував тебе.

Максим стояв посеред квартири, стискаючи флакон так сильно, що пальці побіліли.

Коли Євген і Віка зайшли всередину, вони одразу зрозуміли все без слів.

— Це він, — сказав Максим.

Його голос був низьким, напруженим.

— Я знаю.

Євген подивився навколо, швидко оцінюючи ситуацію.

— У нас мало часу.

Максим різко підняв голову.

— Ми її знайдемо.

В його очах було щось небезпечне.

Щось на межі контролю.

— Навіть якщо доведеться перевернути все місто.

І цього разу він не жартував.