Тінь, що чекала

Максим сидів за кермом і час від часу кидав на неї короткий погляд. Він помічав, як її пальці нервово перебирають край сумки, ніби вона намагається приховати хвилювання.

— Ти впевнена, що хочеш їхати саме сьогодні? — тихо запитав він.

Анна ледь усміхнулася, не відводячи погляду від вікна.

— Це займе лише кілька хвилин.

Максим зітхнув, але не сперечався.

— Я почекаю тут.

Анна повернулася до нього, і на мить між ними запанувала тиха ніжність. Вона простягнула руку і торкнулася його долоні.

— Це просто старі речі, — сказала вона м’яко. — Декілька фотографій, книги, може, ще щось.

Максим стиснув її пальці.

— Я все одно не люблю, коли ти йдеш туди одна.

Анна нахилилася і швидко поцілувала його у щоку.

— Я повернуся дуже швидко.

Вона вийшла з машини, і прохолодне повітря одразу огорнуло її плечі. Старий будинок стояв тихо, мовчазно, ніби зберігав у собі всі ті роки, які вона колись провела тут.

Під’їзд пахнув пилом і старим деревом. Коли Анна піднялася сходами, кожен крок лунав тихим відлунням. Вона зупинилася перед дверима своєї квартири на кілька секунд, ніби намагаючись зібратися з думками.

Ключ повернувся у замку з тихим клацанням.

У квартирі було темно.

Анна увімкнула світло в коридорі, і жовте сяйво лампи повільно розлилося по знайомих стінах. Тут майже нічого не змінилося: той самий старий комод, картина над ним, кілька книг на полиці.

Вона пройшла до вітальні і відкрила шухляду, де зберігала старі фотографії. Її пальці обережно торкнулися пожовклих знімків.

На одному з них була вона — маленька дівчинка біля інтернату.

Анна завмерла.

— Ти все ще зберігаєш їх.

Голос позаду змусив її різко обернутися.

Артем стояв у дверному проході.

Тінь від лампи падала на його обличчя так, що його очі здавалися темнішими, ніж зазвичай.

Анна відчула, як серце пропускає удар.

— Як ти…?

Артем зробив кілька повільних кроків уперед.

— Я знав, що ти прийдеш сюди.

Його голос звучав тихо, але впевнено, ніби він справді чекав цього моменту.

— Ти не можеш просто так зникнути з мого життя, Анно.

Вона відступила на крок, притискаючи фотографію до грудей.

— Артеме… все закінчилося.

Він ледь усміхнувся.

— Ні.

Артем зупинився біля столу і взяв до рук одну з фотографій.

— Для тебе, можливо, так.

Його пальці ковзнули по старому знімку, де вони були дітьми.

— Але для мене це тільки початок.

Анна похитала головою.

— Ти обіцяв відпустити.

— І я відпустив, — відповів він спокійно. — Я відпустив їх.

Ці слова прозвучали настільки холодно, що Анна відчула, як по спині пробіг мороз.

— А я? — тихо запитала вона.

Артем подивився на неї довго.

— Ти інша.

Анна повільно зробила ще один крок назад.

— Я люблю Максима.

Його обличчя на секунду стало кам’яним.

— Я знаю.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

Потім Артем заговорив тихіше, майже лагідно.

— Ти втомилася, Анно.

Вона нахмурилася.

— Що?

— Усе, що сталося… лабіринт, страх, спогади.

Він підійшов ближче.

— Ти не спала нормально кілька днів.

Анна відчула, як дивна слабкість раптом прокочується по тілу.

— Я… в порядку.

Артем простягнув руку.

— Сядь.

Його голос був спокійним, майже гіпнотичним.

— Тобі потрібно трохи відпочити.

Анна спробувала зробити крок назад, але ноги раптом стали важкими.

Вона не помітила, як він дістав маленький флакон.

Ледь відчутний запах швидко розчинився у повітрі.

Анна зробила ще один вдих.

Світ перед очима почав плисти.

— Артеме… — прошепотіла вона.

Він підхопив її, перш ніж вона встигла впасти.

Її свідомість повільно танула, і останнє, що вона відчула, — це його руки, які тримали її занадто міцно.

— Пробач, — тихо сказав він.

Його голос був дивно сумним.

— Але цього разу я не дозволю тобі піти.

За кілька хвилин темна машина тихо виїхала з двору старого будинку.

Артем сидів поруч із непритомною Анною, дивлячись на дорогу, що губилася в нічному місті.

І ніхто ще не знав, що цього разу він везе її значно далі, ніж будь-хто міг уявити.