Коли вибір стає болем

Анна стояла між двома чоловіками, і відчувала, як світ навколо наче стискається до кількох метрів холодного бетону.

Артем мовчав.

Максим не рухався, бо знав: варто зробити ще один крок — і пастка спрацює.

Анна дивилася на них обох, і сльози повільно почали текти по її щоках. Вона навіть не помітила моменту, коли почала плакати. Просто відчула, що всередині щось ламається, і зупинити це вже неможливо.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла вона.

Артем дивився на неї довго, ніби намагався вловити сенс кожного її руху, кожної емоції, яка з’являлася на її обличчі.

— Ти не хотіла… чого саме? — тихо запитав він.

Анна витерла сльози тильною стороною долоні, але вони знову з’явилися.

— Щоб усе стало так.

Її голос тремтів, але вона змусила себе подивитися йому прямо в очі.

— Я пам’ятаю тебе, Артеме. Я пам’ятаю той підвал, ті сходи, той день, коли нас розділили.

Артем напружився, ніби кожне її слово торкалося старої рани.

— Але я не пам’ятала, що ти залишився там один.

Тиша між ними стала важкою.

Максим стояв нерухомо, але його погляд був прикований лише до Анни.

Він бачив, як сильно їй боляче.

І від цього йому самому ставало майже нестерпно.

Анна зробила один обережний крок ближче до Артема.

— Ти маєш силу зупинити це.

Її голос став тихішим, але в ньому з’явилася дивна твердість.

— Відпусти їх.

Артем повільно похитав головою.

— Ти просиш мене втратити все, що я будував роками.

Анна ковтнула повітря, і сльози знову покотилися по її щоках.

— Я прошу тебе врятувати їх.

Він мовчав.

Лампи над головою знову блимнули.

Максим раптом тихо сказав:

— Анно…

Вона повернула голову.

І в цю мить її серце остаточно не витримало.

— Я люблю його, — прошепотіла вона.

Ці слова прозвучали так тихо, що на секунду здалося, ніби лабіринт сам завмер, слухаючи їх.

Артем не рухався.

Його обличчя залишалося майже спокійним, але в очах щось згасло.

— Я люблю Максима, — повторила Анна вже голосніше, і в цьому зізнанні було стільки болю, що навіть Максим на мить заплющив очі.

Вона дивилася на Артема крізь сльози.

— Але я готова залишитися тут, якщо це врятує їх.

У повітрі повисла довга, глуха тиша.

Сигнал у лабіринті раптом стих.

Артем опустив погляд на підлогу.

Його пальці повільно стиснулися.

— Ти завжди була чесною, — сказав він нарешті.

Анна відчула, як серце б’ється так сильно, що майже боляче.

— Вибір за тобою.

Вона не намагалася наблизитися.

Не намагалася переконати.

Просто стояла перед ним.

Артем підняв голову.

Його очі були темними, але в них уже не було тієї холодної жорстокості.

Лише втома.

— Я хотів, щоб ти залишилася, — тихо сказав він.

Анна заплющила очі, і сльози покотилися сильніше.

— Я знаю.

Кілька секунд він дивився на неї.

Потім раптом натиснув кнопку на панелі поруч.

Металеві шипи біля ніг Максима з глухим звуком опустилися назад у підлогу.

Пастка зникла.

Максим зробив крок уперед.

— Анно!

Але в ту ж мить світло різко згасло.

У коридорі запанувала темрява.

Коли лампи знову спалахнули, Артема вже не було.

Двері позаду Анни були відчинені, а коридор за ними губився у чорній порожнечі.

— АРТЕМ! — крикнула вона.

Її голос відбився луною від стін.

Але відповіді не було.

Анна впала на коліна, відчуваючи, як реальність раптом обрушується на неї з усією своєю тяжкістю.

— Чому… — прошепотіла вона.

Максим швидко підійшов до неї і обережно обійняв.

Анна схопилася за нього так міцно, ніби боялася знову втратити.

— Він зник, — сказала вона крізь сльози.

Максим притиснув її до себе.

Його голос був тихим.

— Інколи… це єдиний спосіб відпустити.

Але десь у глибині лабіринту ще довго лунав її крик.

Крик людини, яка щойно зрозуміла, що не всі історії мають відповіді.