Межа вибору

Євген одразу зупинився, сперся рукою об іржавий поручень і важко видихнув. Адреналін, який тримав його на ногах усі ці години, почав відступати, залишаючи після себе втому й пекучий біль у плечі, де під час одного з обвалів його зачепив уламок бетону.

Віка помітила це першою.

— Стій, — тихо сказала вона.

Він спробував відмахнутися.

— Це дрібниця.

Але коли вона обережно відсунула тканину його куртки, під нею проступила темна пляма крові.

— Це зовсім не дрібниця, — відповіла вона, швидко дістаючи з маленької аптечки, яку знайшла біля виходу, стерильний бинт.

Євген мовчки дивився, як її руки працюють швидко й уважно. У них уже не було тієї нервової тремтливості, що була раніше. Замість неї з’явилася дивна зосередженість.

— Ти врятував мене, — сказала Віка тихо, затягуючи бинт.

Євген ледь усміхнувся.

— Не вперше.

Вона підняла на нього очі.

І раптом усвідомила, наскільки близько вони стоять.

Скільки разів за цю ніч вони могли загинути.

Скільки разів один із них тримав іншого за руку, коли лабіринт намагався їх розділити.

— Я думала, що не вийду звідти, — прошепотіла вона.

Євген хотів відповісти щось спокійне, щось розумне, але слова раптом здалися безглуздими. Натомість він просто торкнувся її руки.

Віка подивилася на нього довго, ніби намагаючись зрозуміти щось важливе.

Потім зробила крок ближче.

Поцілунок стався тихо, майже непомітно, але в ньому було стільки емоцій, що обом на мить здалося, ніби весь світ навколо перестав існувати. У ньому були страх, полегшення, вдячність і щось нове, глибше, що народилося саме тут, серед руїн старого інтернату.

Коли вони відступили один від одного, Віка тихо видихнула.

— Ми повернемося за ними.

Євген кивнув.

— Обов’язково.

У цей самий час глибоко під землею Максим ішов далі тунелем. Темрява знову змикалася навколо нього, а лампи на стелі горіли лише подекуди, кидаючи довгі тіні на стіни.

Він знав, що Артем десь поруч.

І знав, що той спостерігає.

Коли Максим ступив у наступний коридор, підлога під його ногою тихо клацнула.

Він одразу завмер.

— От і нова пастка, — тихо сказав він у темряву.

Лампи над головою раптом спалахнули яскравіше.

І за скляною перегородкою в кінці коридору він побачив її.

Анну.

Вона стояла поруч із Артемом.

— Максиме, не рухайся! — крикнула вона.

Її голос був настільки напруженим, що навіть Максим на мить відступив.

Підлога навколо нього повільно почала розсуватися, відкриваючи вузькі щілини, з яких піднімалися металеві шипи.

Артем стояв спокійно, спостерігаючи за цим, ніби за складним механізмом.

— Один зайвий крок, — сказав він тихо, — і пастка закриється.

Максим дивився лише на Анну.

— Ти в порядку?

Вона кивнула, хоча в її очах стояли сльози.

— Будь ласка… не чіпай його, — сказала вона Артему.

Артем перевів погляд на неї.

— Ти досі хвилюєшся за нього.

— Вони не винні, — тихо відповіла вона.

У кімнаті запанувала коротка тиша.

Потім Артем повільно зробив крок ближче до неї.

— Я пропонував тобі вихід, Анно.

Вона дивилася на нього уважно, намагаючись зрозуміти, що саме він задумав.

— Я пам’ятаю.

Його голос став тихішим.

— Поїхати звідси. Далеко. Туди, де ніхто не знайде нас.

Максим різко вдихнув.

— Ти серйозно?

Артем навіть не подивився на нього.

— Світ великий, — продовжив він, дивлячись лише на Анну. — Ми могли б почати все заново.

Анна відчула, як серце стискається.

Позаду неї був чоловік, який жив минулим.

Попереду — людина, яка готова була ризикувати всім заради неї.

І доля раптом поставила її між ними.

— Артеме… — тихо сказала вона.

Він нахилив голову.

— Що?

Анна вдихнула повільно, ніби збираючись сказати щось, що змінить усе.

І саме в цю мить десь у глибині лабіринту знову пролунав тривожний сигнал.