Лабіринт більше не тримає

Максим ішов попереду, майже не дивлячись на підлогу. Його рухи були різкими, напруженими, ніби кожен крок стримував у ньому бурю. Після того, як Анна зникла у проваллі, у ньому щось змінилося. Паніка, яка спочатку спалахнула, поступово перетворилася на холодну, важку рішучість.

Він не дозволяв собі думати, що може запізнитися.

Євген йшов поруч, уважно освітлюючи стіни ліхтарем. Лабіринт більше не виглядав таким хаотичним, як раніше. Тепер у ньому з’явилася дивна логіка: стрілки, намальовані на стінах, старі таблички з номерами секторів, навіть дитячі малюнки почали складатися в єдину картину.

— Ти помітив? — тихо сказав він.

Максим не зупинився.

— Що саме?

Євген провів світлом по стіні. Там знову був намальований лабіринт.

Але цього разу центр був перекреслений.

— Ніби хтось уже знайшов вихід, — сказав він.

Максим мовчав кілька секунд.

— Або більше не шукає.

За їхніми спинами тихо йшла Віка. Її руки вже були вільні, але вона все ще трималася насторожено, ніби чекала, що будь-якої миті зі стелі знову впаде пастка.

Вона дивилася на стіни довше за інших.

На фотографії.

На дитячі написи.

На старі двері з подряпаними ручками.

— Це все про неї, — тихо сказала вона.

Максим різко повернувся.

— Про кого?

— Про Анну.

Євген подивився на одну з фотографій, прикріплених до стіни. На ній були двоє дітей біля входу в підвал.

Маленька дівчинка.

І хлопчик поруч.

— Він не хотів убити нас, — повільно сказав Євген. — Він хотів привести нас до неї.

Максим відчув, як у грудях щось стискається.

— Це не змінює того, що він зробив.

Раптом десь попереду пролунав звук.

Не вибух.

І не механізм.

Це був скрегіт старих дверей.

Троє одночасно підняли голови.

У кінці коридору повільно відкривався великий металевий шлюз. За ним було видно сходи, які вели нагору.

Свіже повітря.

Тьмяне світло ранку.

Віка зробила крок вперед.

— Це… вихід?

Євген обережно підійшов ближче, ніби очікуючи, що підлога під ногами знову провалиться.

Але нічого не сталося.

Жодної пастки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Максим дивився на сходи, і в його очах з’явилося щось важке.

— Ні, — тихо сказав він.

Віка нахмурилася.

— Що ти маєш на увазі?

Максим подивився на темряву коридору позаду них.

— Це не вихід.

Євген повільно зрозумів.

— Він відпускає нас.

Віка відчула, як по шкірі пробіг холод.

— Чому?

Максим довго мовчав.

Потім тихо відповів:

— Тому що вона залишилася.

У повітрі зависла гнітюча тиша.

Євген стиснув ліхтар сильніше.

— Якщо це правда… — почав він.

Максим перебив його.

— Тоді ми повернемося.

Віка подивилася на сходи, де вже було видно світло ранку. Вперше за довгий час вона могла просто піти, залишити цей лабіринт позаду.

Але чомусь її ноги не рухалися.

— Він хоче, щоб ми пішли, — тихо сказала вона.

Максим кивнув.

— Саме тому я цього не зроблю.

Євген подивився на нього уважно.

— Максиме…

Той повільно перевів погляд з виходу назад у темряву тунелю.

Його голос став тихим, але твердим.

— Лабіринт більше не тримає нас.

Він зробив крок назад, у темряву коридору.

— Але я не піду без Анни.