Там, де закінчується страх

Вона розплющила очі.

Приміщення було невелике, освітлене однією лампою під стелею. Бетонні стіни виглядали старими, але дивно доглянутими, ніби хтось спеціально підтримував це місце в порядку. Навпроти стояв металевий стіл, а на ньому лежали фотографії.

Ті самі фотографії з інтернату.

Анна повільно підвелася, і в цей момент почула кроки.

Вона завмерла.

З тіні біля дверей вийшов чоловік.

Він був високий, трохи худорлявий, із темним волоссям і втомленим поглядом. Його очі здавалися знайомими, хоча Анна ніколи не бачила його дорослим.

— Ти прокинулася, — тихо сказав він.

Анна відчула, як серце починає битися швидше.

— Артем.

Його ім’я зірвалося з її губ майже шепотом.

Чоловік завмер, ніби сам не очікував почути це слово.

— Ти все-таки згадала.

Анна дивилася на нього довго, намагаючись поєднати образ із пам’яті — маленького хлопчика з темними очима — з людиною, що стояла перед нею.

— Ти побудував усе це? — тихо запитала вона.

Артем провів рукою по столу, торкаючись старих фотографій.

— Це місце існувало давно. Я лише змусив його говорити.

Анна повільно зробила крок ближче.

— Через біль?

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.

— Через правду.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Анна сказала те, що крутилася в її голові від самого моменту, коли вона прокинулася.

— Відпусти їх.

Артем підняв голову.

— Кого?

— Віку. Максима. Євгена.

Її голос був тихим, але твердим.

— Вони не мають до цього стосунку.

Артем зробив кілька повільних кроків, обходячи стіл.

— Навпаки, Анно. Вони мають найбільший стосунок.

Вона похитала головою.

— Ні. Це між нами.

Його погляд став уважнішим.

— Між нами?

Анна вдихнула глибше, відчуваючи, як страх усе ще намагається стискати горло, але вона змусила себе говорити.

— Ти хотів, щоб я повернулася. Ось я тут.

Артем мовчав.

У його очах з’явилося щось складне, майже болісне.

— Ти думаєш, що все так просто?

Анна зробила ще один крок.

— Я залишуся.

Ці слова прозвучали тихо, але важко.

— Якщо ти відпустиш їх… я залишуся з тобою.

У кімнаті запанувала така тиша, що було чути лише гул лампи.

Артем дивився на неї довго.

Надто довго.

— Ти навіть не уявляєш, що пропонуєш.

Анна відчула, як долоні стають холодними.

— Я уявляю.

Його губи ледь помітно сіпнулися.

— Ні.

Він підійшов ближче, настільки, що між ними залишилося лише кілька кроків.

— Ти завжди була такою… сміливою. Навіть тоді.

Анна опустила очі на фотографію, яка лежала на столі.

На ній були двоє дітей біля сходів у підвал.

Вона і він.

— Я не була сміливою, — тихо сказала вона. — Я просто втекла.

Артем різко вдихнув.

— Ти пішла, — поправив він.

Анна підняла погляд.

— Мене забрали.

— Але ти не повернулася.

Його голос уперше затремтів.

У ньому було стільки образи, що Анна відчула, як серце стискається.

— Я думав, що ти прийдеш, — тихо сказав він. — Я чекав.

Анна ковтнула.

— Я була дитиною.

Артем відвернувся, ніби намагаючись стримати щось усередині.

— А я залишився.

Кілька секунд він мовчав, дивлячись у темряву коридору.

Потім раптом сказав:

— Ти готова віддати себе за них?

Анна не вагалася.

— Так.

Він повільно повернувся до неї.

Його очі були темними, майже бездонними.

— Навіть якщо це означає… що ти ніколи більше їх не побачиш?

Анна відчула, як серце боляче стиснулося, але вона змусила себе кивнути.

— Якщо це їх врятує.

Артем довго дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, де закінчується правда і починається жертва.

Потім він тихо сказав:

— Запізно.

Анна не встигла запитати, що він має на увазі.

Десь у глибині лабіринту раптом пролунав глухий вибух.

Підлога здригнулася.

Артем підняв голову.

Його погляд раптом змінився.

— Вони вже знайшли наступні двері.

Він подивився на Анну майже з жалем.

— І тепер… лабіринт не зупиниться.