Тіні, що ведуть крізь лабіринт

Євген стояв поруч, намагаючись оцінити глибину шахти, освітлюючи її ліхтарем. Промінь світла губився в сірому тумані, що клубочився внизу, ніби навмисно ховав усе, що могло там бути.

— Ми нічого не бачимо, — сказав він тихо.

Максим не відповів. Його погляд був прикований до темряви, а в очах ще горіла та сама лють, яка хвилинами раніше змусила його втратити контроль.

— Вона жива, — нарешті промовив він, але це звучало радше як наказ самому собі, ніж як твердження.

Євген обережно присів біля краю провалля.

— Якщо це пастка, він не став би просто скидати її вниз. Для нього це гра, а значить… вона десь там.

Максим різко підняв голову.

— Десь?

Євген подивився на стіни шахти. Там виднілися старі металеві скоби, вбиті в бетон, ніби колись тут був технічний спуск.

— Тут є шлях униз.

Максим уже не слухав. Він схопився за першу скобу і почав спускатися, навіть не перевіривши, наскільки вони міцні.

— Максиме, повільніше! — крикнув Євген, але той лише кинув через плече:

— Я не залишу її там.

Євген зітхнув і почав спускатися слідом.

Шахта виявилася глибшою, ніж здавалося зверху. Дим тут був густішим, а повітря мало дивний запах — суміш пилу, старого металу і чогось ще, майже невловимого, але тривожного.

Коли вони нарешті спустилися на дно, ліхтар освітлив вузький тунель, який ішов далі в темряву.

— Він знав, що ми підемо за нею, — сказав Євген.

Максим лише кивнув і рушив вперед.

Коридор був старим, його стіни вкривала облуплена фарба, а подекуди виднілися дитячі малюнки. Вони були майже стерті часом, але все ще можна було розгледіти прості фігури — будинки, дерева, людей.

Євген зупинився біля одного з них.

— Подивись.

Максим повернувся.

На стіні був намальований лабіринт.

У самому центрі стояла маленька фігурка дівчинки.

А біля входу до лабіринту — інша фігура.

Хлопчик.

Поруч хтось колись нерівним дитячим почерком написав слово.

“Чекаю.”

Максим відчув, як по спині пробіг холод.

— Це не просто ігри, — тихо сказав він. — Це його спогади.

Євген уважно оглянув малюнок.

— Якщо він був у цьому інтернаті… усе почалося тут.

Максим мовчав кілька секунд.

У його пам’яті раптом сплив уривок давнього дня. Він сам колись приходив сюди, ще багато років тому, коли допомагав розслідувати справу про зникнення кількох дітей. Тоді підвал інтернату здавався порожнім і забутим, але тепер усе виглядало інакше, ніби лабіринт довгі роки чекав, поки хтось повернеться.

— Ми вже були тут, — тихо сказав він.

Євген нахмурився.

— Коли?

— Після тієї справи… — Максим провів рукою по стіні. — Але тоді цього тунелю не було.

Раптом у темряві попереду щось тихо клацнуло.

Обидва завмерли.

Світло ліхтаря ковзнуло далі по коридору.

На підлозі лежала ще одна фотографія.

Максим нахилився і підняв її.

Це був старий знімок інтернату, зроблений на подвір’ї. Діти стояли в ряд, усміхаючись у камеру, а вихователь тримав руку на плечі маленького хлопчика.

Того самого.

Артема.

Євген уважно подивився на фото.

— Він залишає нам сліди.

Максим перевернув знімок.

На звороті було написано кілька слів.

“Вона завжди знаходила вихід. А ти?”

У цей момент десь у глибині тунелю пролунав тихий звук, ніби двері повільно зачинилися.

Максим підняв голову.

— Анна.

Його голос був тихим, але в ньому вже не було паніки.

Тепер у ньому була рішучість.

Він поклав фотографію до кишені і рушив у темряву, не знаючи, що лабіринт попереду готує для них ще одну пастку, значно небезпечнішу за попередні.