Пам’ять, яка повертається

Темрява у тунелях була настільки густою, що здавалося, її можна торкнутися рукою. Євген рухався обережно, освітлюючи дорогу вузьким променем ліхтаря, який вирізав із темряви шматки стін, старі металеві двері й подекуди дивні позначки червоною фарбою. Повітря було холодним і важким, а кожен звук лунав у тунелі занадто гучно, відбиваючись луною від бетонних склепінь.

Позаду нього тихо рухалися двоє поліцейських, але Євген майже не чув їх. У голові крутилася лише одна думка: він запізнюється. Лабіринт був спроєктований так, щоб змусити людей губитися, кружляти, повертатися туди, звідки вони вже приходили, але він уперто йшов вперед, орієнтуючись на слабкі звуки, які час від часу долинали з глибини тунелів.

Раптом у темряві пролунав приглушений голос.

— Максиме… обережно.

Євген завмер.

Він упізнав цей голос одразу.

— Анно? — тихо покликав він.

Кілька секунд нічого не було чути, а потім з глибини коридору пролунала відповідь.

— Євген?!

Він кинувся вперед, майже біжучи вузьким проходом, і за кілька поворотів світло його ліхтаря нарешті впало на знайомі обличчя.

Максим стояв біля стіни, тримаючи ліхтар, а поруч з ним була Анна. Вони обоє виглядали виснаженими, вкритими пилом, але живими.

— Нарешті… — видихнув Максим, коли побачив його.

Євген підійшов ближче, швидко оглянувши їх.

— Я вже думав, що цей лабіринт проковтнув вас.

Анна нервово посміхнулася, але в її очах ще залишалася тривога.

— Він майже це зробив.

Євген уважно подивився на стіни.

— Де Віка?

Максим похитав головою.

— Він тримає її десь далі. Ми знаходимо лише підказки.

Євген помітив фотографії, розкладені на підлозі. Старі знімки з інтернату лежали один біля одного, ніби хтось складав із них мозаїку.

— Це все про минуле, — тихо сказав Максим. — Він хоче, щоб Анна щось згадала.

Анна стояла трохи осторонь і дивилася на одну зі стін. Там була ще одна фотографія, прикріплена металевим цвяхом.

Вона підійшла ближче.

На фото була група дітей.

І маленька Анна.

А поруч — той самий хлопчик.

Цього разу він тримав її за руку.

Анна завмерла.

— Я… — її голос тремтів. — Я пам’ятаю цей день.

Максим обережно поклав руку їй на плече.

— Що сталося?

Анна дивилася на фото так, ніби воно раптом ожило.

— Його звали… Артем.

І в ту саму мить під її ногою пролунав тихий металевий звук.

Клац.

Максим різко повернувся.

— Анно, не рухайся.

Але було вже пізно.

Плитка під її ногами раптом провалилася на кілька сантиметрів, і зі стін вирвалися металеві решітки. Вони опустилися з глухим гуркотом, відрізаючи Анну від Максима й Євгена.

— Чорт! — вигукнув Максим, кидаючись до решітки.

Анна стояла всередині вузької бетонної камери, яка раптом освітлилася холодним світлом лампи.

У гучномовці пролунав знайомий голос.

— Нарешті.

Максим ударив по решітці кулаком.

— Відпусти її!

У відповідь почувся тихий сміх.

— Ти завжди був таким… прямим, Максиме.

Євген різко підняв голову.

— Покажись.

Після короткої паузи лампа над камерою засвітилася яскравіше.

На стіні перед Анною повільно опустився великий металевий щит.

На ньому була величезна фотографія.

І коли Анна побачила її, повітря раптом стало важким.

Це був той самий підвал інтернату.

І вона стояла там.

Поруч з хлопчиком.

Він дивився на неї.

А вона… відверталася.

І раптом пам’ять прорвалася.

Ті самі сходи.

Той самий підвал.

І хлопчик, який тихо сказав:

— Не йди… будь ласка.

Але вона пішла.

Її забрали.

І вона навіть не обернулася.

Анна притиснула руку до грудей, відчуваючи, як серце б’ється занадто швидко.

— Артем… — прошепотіла вона.

У динаміках стало тихо.

А потім голос незнайомця прозвучав зовсім інакше.

Без холодної насмішки.

У ньому було щось зламане.

— Ти пам’ятаєш…

Анна підняла очі.

— Ти чекав мене.

— Я чекав… — відповів голос.

Пауза затягнулася.

І коли він заговорив знову, у словах прозвучала дивна суміш болю і образи.

— Я думав, що якщо створю лабіринт… ти повернешся.

Максим мовчки дивився на решітку, стискаючи кулаки.

А десь у темряві тунелів чоловік, якого вони ще не бачили, дивився на монітори і тихо шепотів:

— Тепер ти згадаєш усе.