Коли темрява починає дихати

Вибух у підземеллі не був миттєвим руйнуванням, але він змінив усе. Спочатку пролунав глухий удар, ніби гігантський кулак ударив у бетонну грудну клітку лабіринту, а потім хвиля вібрації прокотилася коридорами, змушуючи лампи здригатися і розгойдуватися на старих дротах. Світло почало блимати, тіні на стінах рухалися хаотично, і на мить здавалося, що сам лабіринт ожив.

Максим інстинктивно прикрив Анну своїм тілом, коли зі стелі посипався пил і дрібні шматки штукатурки. Його долоня міцно тримала її руку, ніби це був єдиний спосіб не втратити орієнтир у цьому хаосі.

— Ти ціла? — швидко запитав він, нахиляючись ближче до неї, щоб перекричати шум.

Анна кашлянула, витираючи пил з обличчя, і кивнула, хоча в очах її все ще тремтіла тривога.

— Я… так. Але це було дуже близько.

Підлога під ногами все ще легенько тремтіла, і з глибини тунелів долинав дивний гул, ніби повітря проходило через величезні металеві труби. Максим швидко оглянувся навколо, намагаючись оцінити ситуацію. Частина коридору позаду них обвалилася, і тепер шлях назад був перекритий уламками бетону та металу.

— Він змінює лабіринт, — тихо сказав Максим, дивлячись на стіну, де стрілки, намальовані фарбою, вели вже в інший бік.

Анна провела рукою по холодній цеглі, і в цей момент її пальці натрапили на щось гладке. Вона нахилилася і підняла з підлоги ще одну фотографію.

Це був старий знімок, трохи обгорілий по краях, ніби його спеціально підпалили, але не дали повністю згоріти.

На фото були діти.

Ті самі діти з інтернату.

Тільки цього разу знімок був зроблений у підвалі.

Позаду них стояли металеві двері з табличкою.

“Сектор Б.”

Анна відчула, як холод повільно розливається всередині грудей.

— Максиме… — прошепотіла вона. — Я пам’ятаю це місце.

Він подивився на неї уважно.

— Ти була тут?

Вона вагалася кілька секунд, ніби її пам’ять боролася сама з собою.

— Нас іноді спускали сюди. Вихователь казав, що це старе сховище. Але… діти боялися цього місця. Один хлопчик сказав, що вночі тут хтось ходить.

Максим подивився на фото ще раз.

Його погляд зупинився на знайомому обличчі.

Тому самому хлопчику.

Тепер він стояв у центрі групи.

І дивився прямо в камеру.

— Він хоче, щоб ти згадала, — тихо сказав Максим.

Анна повільно кивнула, але в її очах з’явився страх.

— А що якщо я згадаю щось, що мені не сподобається?

Максим легенько стиснув її руку.

— Тоді ми розберемося з цим разом.

У цей момент коридором пролунав новий звук.

Не вибух.

Не механізм.

Це був сміх.

Тихий, приглушений, але абсолютно виразний.

Він лунав із динаміків, прихованих у стінах.

— Ви майже там, — сказав знайомий голос.

Анна різко підняла голову.

— Де Віка?

Кілька секунд панувала тиша, ніби незнайомець насолоджувався цією паузою.

— Вона дивиться на вас, — відповів він нарешті.

У кімнаті з моніторами Віка сиділа на стільці, вже трохи нахилившись вперед. Її руки все ще були зв’язані, але вона намагалася поводитися так, ніби страх не торкається її.

На одному з екранів Максим і Анна рухалися коридором.

На іншому — повільно піднімалася температура у вентиляційній системі.

Віка уважно дивилася на чоловіка, який стояв біля панелі керування.

— Ти хочеш їх убити? — тихо запитала вона.

Він не повернувся одразу.

Його пальці повільно ковзали по старих перемикачах.

— Ні, — сказав він спокійно. — Я хочу, щоб вони дійшли до кінця.

— А якщо не дійдуть?

Він злегка посміхнувся.

— Тоді лабіринт їх залишить собі.

Віка стиснула зуби.

— Ти думаєш, це гра?

Він повернувся до неї.

Його очі блиснули в тьмяному світлі лампи.

— Для тебе це гра. Для мене — відповідь.

Тим часом на поверхні Євген стояв біля тріщини, що з’явилася на підлозі після вибуху. Поліцейські вже зняли частину старих дощок, і тепер у темряву під будівлею вів вузький отвір.

Звідти тягнуло холодним повітрям.

Євген нахилився ближче і увімкнув ліхтар.

Світло зникало у глибині.

Десь там були тунелі.

— Це вхід, — сказав він тихо.

Комісар Коваленко подивився вниз і важко зітхнув.

— Якщо там вибухівка, ми можемо втратити людей.

Євген подивився на нього так, що сумніви зникли самі.

— Ми вже можемо їх втратити, якщо не підемо.

Він узяв ліхтар міцніше.

Його голос став тихим, але впертим.

— Він хоче, щоб ми зайшли у лабіринт.

Коваленко нахмурився.

— І ти підеш?

Євген кивнув.

У його очах була дивна суміш злості й рішучості.

— Я не знаю, що він задумав. Але я знаю одне.

Він зробив крок до темного отвору.

— Максим ніколи не залишає людей.

І якщо він там…

Я теж не залишу його.

З цими словами Євген почав спускатися у темряву, де лабіринт уже чекав на нових гравців.