Коли земля дихає вогнем

Лабіринт ставав усе тіснішим і темнішим, ніби навмисно намагався змусити тих, хто блукав його коридорами, відчути себе маленькими й беззахисними. Повітря пахло сирістю, металом і чимось ще — важким, ледь помітним запахом пилу, що довго лежав у замкнутому просторі. Максим ішов обережно, відчуваючи, як напружуються м’язи кожного разу, коли під ногами скрипіла стара плитка.

Анна трималася поруч, але її погляд постійно ковзав по стінах, ніби вона намагалася знайти там щось, що допоможе зрозуміти, куди вони потрапили. Іноді їй здавалося, що лабіринт не просто будівля. Він був схожий на чиюсь хворобливу пам’ять, викладену з бетону, металу й темряви.

— Ти відчуваєш це? — тихо сказала вона, зупинившись біля чергового повороту.

Максим підняв ліхтар трохи вище.

— Що саме?

Анна вдихнула повітря і нахмурилась.

— Запах.

Він теж вдихнув.

Спочатку нічого не змінилося, але за кілька секунд він відчув різкий металевий присмак у повітрі.

І тоді зрозумів.

— Газ… — тихо сказав він.

Анна подивилася на нього широко розплющеними очима.

— Максиме…

У цей момент десь далеко в лабіринті пролунав звук, який не можна було сплутати ні з чим.

Клацання.

Повільне.

Металеве.

Наче хтось натиснув старий механізм.

Максим різко схопив Анну за руку.

— Нам треба йти звідси.

Вони побігли коридором, але лабіринт, здавалося, жив власним життям. Двері попереду раптом почали закриватися, стіни скреготіли, і в повітрі з’явився тихий шиплячий звук.

Газ виходив з маленьких отворів у стінах.

Анна кашлянула.

— Він хоче… щоб ми задихнулися?

Максим похитав головою.

— Ні. Це щось інше.

Він різко зупинився.

Його погляд впав на металеву коробку, прикріплену до стіни.

На ній блимав маленький червоний індикатор.

І таймер.

00:02:13

Серце Максима пропустило удар.

— Це бомба…

Анна застигла.

— Що?

— Нам потрібно знайти вихід. Зараз.

Вони побігли далі, але лабіринт, здавалось, сміявся з них. Кожен поворот відкривав новий коридор, кожна стрілка вела в інший бік, а час на таймері невблаганно танув.

У кімнаті з моніторами незнайомець дивився на екран.

Його обличчя освітлювалося блакитним світлом камер спостереження.

На одному з екранів Максим і Анна бігли коридором.

На іншому — блимав таймер.

Чоловік тихо посміхнувся.

— Іноді, — сказав він майже ніжно, — люди починають згадувати тільки тоді, коли думають, що помруть.

Віка дивилася на нього з сумішшю злості й страху.

— Ти божевільний.

Він повернув голову.

Його погляд був дивно спокійним.

— Ні. Я просто пам’ятаю.

Тим часом на поверхні.

Євген стояв у старій класній кімнаті інтернату, дивлячись на ту саму смугу пилу на підлозі.

І раптом почув звук.

Дуже тихий.

Наче земля під будівлею дихнула.

Він завмер.

— Ви це чули? — тихо спитав він.

Один із поліцейських кивнув.

Наступної секунди підлога здригнулася.

Спочатку ледь помітно.

А потім… ГЛУХИЙ ВИБУХ

Земля під будівлею затремтіла, ніби гігант прокинувся під фундаментом. Пил посипався зі стелі, старі вікна задзвеніли, а десь у коридорах пролунали звуки падаючих предметів.

Євген схопився за стіну, щоб не втратити рівновагу.

— Чорт… — видихнув він.

У голові промайнула лише одна думка.

Максим. Анна.

— Вони там… — прошепотів він.

Комісар Коваленко вже кричав у рацію, віддаючи накази.

— Усім відійти від стін! Перевірити підвал! Швидко!

Євген не слухав.

Він стояв, дивлячись у підлогу, під якою щойно пролунав вибух.

І раптом засміявся.

Це був короткий, нервовий сміх, який звучав майже боляче.

— Ну звісно… — сказав він тихо. — Він грає.

Поліцейський поруч здивовано подивився на нього.

— Що?

Євген витер пил з обличчя.

У його очах з’явилося щось темне і вперте.

— Це лабіринт. А в лабіринтах завжди є центр.

Він подивився на підлогу ще раз.

І прошепотів майже з гіркою усмішкою:

— Тримайтесь… я вас знайду.

Навіть якщо для цього доведеться пройти крізь увесь цей пекельний лабіринт.