Розділ 30. Лабіринт пам’яті

Повітря під землею було важким і вологим, ніби саме приміщення давно забуло, що таке свіже повітря. Лампи, які спалахнули над коридорами лабіринту, горіли нерівно — одні тремтіли жовтим світлом, інші ледве жевріли, кидаючи на бетонні стіни довгі, спотворені тіні. Здавалося, що ці тіні рухаються самі по собі, ніби спостерігають за кожним кроком тих, хто наважився сюди зайти.

Максим ішов попереду, тримаючи ліхтар трохи піднятим, щоб бачити не лише підлогу, але й стіни, на яких час від часу з’являлися дивні позначки. Анна трималася поруч, майже відчуваючи тепло його плеча. Вона намагалася дихати рівно, але серце все одно билося швидше, ніж хотілося б.

— Це не просто тунелі, — тихо сказала вона, уважно дивлячись на стрілки, намальовані червоною фарбою на стіні. — Хтось створював їх навмисно.

Максим зупинився біля однієї зі стін. Світло ліхтаря ковзнуло по старих цеглинах, де між тріщинами були закріплені маленькі металеві таблички. На одній з них був прикріплений аркуш паперу, пожовклий від часу.

Він обережно зняв його.

На папері була стара фотографія.

Дитяче фото.

Кілька дітей стояли перед будівлею інтернату, але цього разу зображення було обрізане так, ніби хтось навмисно залишив лише одну частину.

На фото була маленька Анна.

І хлопчик поруч із нею.

Той самий.

Його погляд був дивним навіть на старому знімку — уважний, майже дорослий.

Анна повільно вдихнула.

— Я пам’ятаю це фото... — тихо сказала вона. — Нас тоді вивели на подвір’я, сказали усміхатись. Але…

Вона замовкла.

— Але що? — тихо спитав Максим.

— Його тоді вже не любили інші діти. Він завжди мовчав, сидів окремо. Вихователі говорили, що він дивний.

Максим подивився на фото ще раз, і щось у його погляді змінилося.

— А що якщо для нього ти була єдиною людиною, яка поводилась з ним нормально?

Анна повільно похитала головою.

— Я навіть не пам’ятаю, чи говорила з ним.

Їхню розмову перервав звук.

Тихий металевий клац.

Десь у коридорах лабіринту.

Максим миттєво вимкнув ліхтар.

Темрява накрила їх майже повністю, залишивши лише слабке світіння аварійних ламп у далині.

Вони завмерли.

Десь у тунелях пролунав голос.

Спокійний. Повільний.

— Ви швидко вчитеся.

Анна відчула, як по спині пробіг холод.

— Чого ти хочеш? — різко сказав Максим.

У відповідь почувся тихий сміх.

— Я вже казав. Я хочу, щоб ви згадали.

Лампи у сусідньому коридорі раптом загорілися яскравіше.

І на підлозі з’явилася нова стрілка.

Поруч лежала ще одна фотографія.

Максим підійшов обережно, ніби боявся, що під нею може бути пастка.

Він підняв знімок.

Це була інша частина того ж фото з інтернату.

Тепер було видно більше дітей.

І напис знизу.

“Група №3. Осінь.”

Анна відчула дивне відчуття в грудях.

Наче пам’ять намагалась прорватися назовні.

— Третя група… — прошепотіла вона. — Там жили діти, яких… яких ніхто не забирав.

Максим подивився на неї.

— Сироти?

— Так. Але не всі.

Вона зробила паузу.

— Декого просто… залишали.

Тиша у лабіринті стала ще густішою.

Тим часом у іншій частині підземного комплексу.

Віка сиділа на холодній підлозі, притулившись спиною до бетонної стіни. Її руки були зв’язані пластиковими стяжками, але вона вже кілька хвилин намагалася обережно послабити їх, рухаючи пальцями.

Світло в кімнаті було слабким.

Перед нею стояв стіл.

А за столом — чоловік.

Його обличчя було частково в тіні.

Віка дивилася на нього з напруженням, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Ти ж розумієш, що це все не має сенсу? — тихо сказала вона.

Чоловік не відповів одразу.

Він повільно переглядав старі фотографії, розкладені перед ним.

— Сенс… — повторив він. — У цьому місці сенс був єдиною річчю, якої ніколи не було.

Віка нахилила голову.

— Ти виріс тут?

Він підняв погляд.

І вперше в його очах з’явилось щось схоже на емоцію.

— Ми всі тут виросли, — тихо сказав він. — Просто не всі пам’ятають.

Він взяв одну з фотографій і поклав її перед Вікою.

На фото була маленька Анна.

Поруч — той самий хлопчик.

— Вона була світлом у цьому місці, — сказав він майже пошепки. — Єдиною людиною, яка дивилася на мене без страху.

Віка уважно дивилася на нього.

— І тому ти створив це божевілля?

Він посміхнувся.

— Ні.

Він повільно підвівся.

— Я створив гру.

Десь у лабіринті знову пролунали механічні звуки.

Двері рухалися.

Стіни зсувалися.

Чоловік подивився на монітор, де було видно кілька камер.

Максим і Анна рухалися все глибше у лабіринт.

— Давайте подивимось, — тихо сказав він. — Чи зможуть вони дійти до кінця.

І десь далеко у тунелях лабіринту пролунав новий звук.

Наче ще одна пастка щойно стала активною.