Тиша, яка бреше

Нічна дорога закінчилася біля старої будівлі.

Фари машин освітлювали облуплений фасад колишнього інтернату. Темні вікна дивилися назовні, ніби порожні очі, що мовчки спостерігали за людьми.

Євген першим вийшов з машини.

Холодне повітря вдарило в легені.

Позаду загальмували ще два автомобілі. Двері відчинилися — поліцейські, комісар Коваленко, криміналісти.

— Це тут? — тихо спитав комісар.

Євген подивився на координати в телефоні.

— Так.

Він підняв очі на будівлю.

І щось всередині одразу стало неспокійним.

Занадто тихо.

— Розходимось, — сказав Коваленко. — Перевіряємо всі входи.

Поліцейські швидко рушили до дверей. Старі металеві ручки скрипнули. Двері відчинилися легко.

Всередині — темрява. Євген увімкнув ліхтар. Світло ковзнуло по коридору. Порожньо. Ні слідів боротьби. Ні свіжих слідів. Ні навіть пилу, який хтось недавно потривожив.

— Це… дивно, — тихо сказав один із поліцейських.

Євген зробив кілька кроків вперед. Коридор виглядав так, ніби тут не було людей роками. Павутина у кутах. Пил на підлозі. Він нахилився. Провів пальцем по підлозі. Пил не був порушений.

— Ні… — тихо сказав він.

Комісар підійшов ближче.

— Що?

Євген повільно підняв голову.

— Тут нікого не було.

Коваленко нахмурився.

— Але координати…

— Вели сюди.

Тиша стала важкою.

Один із криміналістів обережно відкрив стару двері класної кімнати.

Всередині — перевернуті парти. Стара дошка. І фотографії на стіні. Пожовклі. Вицвілі.

— Євгене… — покликав він.

Євген зайшов у кімнату. Ліхтар ковзнув по фотографіях. Діти. Групові фото. Свята. Прогулянки. І раптом… він побачив знайоме обличчя. Анна. Маленька. З косичками. Вона стояла серед інших дітей. Євген повільно підійшов ближче.

— Отже ось воно…

Він уважно дивився на фото. Поруч з Анною стояв хлопчик. Трохи осторонь. Наче не належав до групи. Його очі дивилися прямо в об’єктив.

Євген нахилив голову.

— Хто ти такий…

Він перевів ліхтар на інші фото. І побачив. Той самий хлопчик. На другому фото. На третьому. Завжди поруч з Анною. Але завжди трохи позаду. Наче тінь.

Комісар тихо сказав:

— Думаєш це він?

Євген повільно кивнув.

— Можливо.

Він витяг телефон.

Збільшив фото.

Його серце раптом стиснулося.

— Чорт…

— Що?

Євген показав на кут знімка. Там була дата. І підпис. Інтернат №14.

Коваленко нахмурився.

— І?

Євген тихо сказав:

— Його закрили десять років тому.

— Через що?

Євген мовчав кілька секунд.

Потім відповів:

— Зникла дитина.

Тиша впала на кімнату.

— Хлопчик? — тихо спитав комісар.

Євген знову подивився на фото.

На ті самі очі.

— Ймовірно.

Один із поліцейських повернувся з коридору.

— Ми перевірили підвал.

— І?

— Там пусто.

— Нічого?

— Ні.

Коваленко зітхнув.

— Він знав, що ми прийдемо.

Євген дивився на фотографії. І раптом відчув дивне відчуття. Наче щось не сходиться. Занадто чисто. Занадто… підготовлено. Він провів ліхтарем по підлозі. І раптом завмер.

— Стоп…

— Що?

Євген присів. Пил. Рівний. Але в одному місці… ледь помітна смуга. Наче щось важке недавно зрушили. Він провів рукою. І почув глухий звук. Порожнеча під підлогою.

Євген повільно підняв очі.

— Він був тут.

Комісар нахилився.

— Де?

Євген тихо відповів:

— Під нами.

Тиша стала ще холоднішою.

Коваленко прошепотів:

— А де зараз Максим і Анна?

Євген подивився на темний коридор.

І відчув, як серце стискається.

— У лабіринті.

Десь глибше.

Набагато глибше, ніж ця будівля.