Тінь, що рухається швидше за думку

Палата лікарні була майже порожня.

Світло лампи над ліжком відкидало м’яку жовту пляму на стіну, але навіть це світло здавалося надто спокійним для того, що відбувалося у голові Євгена.

Він сидів на краю ліжка.

Пов’язка на плечі трохи тягнула, але біль зараз майже не відчувався. Його перекривав інший — тривога, яка повільно стискала груди.

Телефон лежав у руці. Екран був темний. Максим не відповідав вже понад годину.

— Це не схоже на нього… — тихо пробурмотів Євген.

Він знав Максима багато років. Максим завжди тримав зв’язок. Навіть у найгірших ситуаціях. А зараз — тиша. Євген піднявся. Кімната здалася тісною. На столі лежала чашка з холодною кавою, кілька паперів і… маленький складений аркуш. Євген нахмурився.

— Це що…

Він узяв записку. Почерк був знайомий. Максим. На аркуші було написано лише кілька слів. Якщо зі мною щось станеться — шукай тут. Під текстом — координати. Євген відчув, як холод пробіг по спині.

— Чорт…

Він швидко відкрив карту на телефоні. Крапка з’явилася на околиці міста. Порожня промислова зона. Старі склади. І поруч… щось дивне. Наче підземні тунелі. Євген на секунду заплющив очі, а потім швидко набрав номер.

— Комісар Коваленко? Це Євген.

На іншому кінці дроту пролунав здивований голос.

— Ти ж у лікарні.

— Уже ні. Слухайте уважно.

Його голос став різким, зібраним.

— У мене є координати. Ймовірно місце, де тримають Вікторію і де зараз Максим з Анною.

Коротка пауза.

— Це пастка?

— Майже напевно.

— Тоді чекай групу.

— Ні, — твердо сказав Євген. — Ми їдемо всі разом.

Комісар важко видихнув.

— Добре. Я піднімаю оперативну групу. Поліцію і двох криміналістів. Зустрічаємось на виїзді з міста через десять хвилин.

— Прийняв.

Євген завершив дзвінок.

Ще кілька секунд він стояв нерухомо.

Потім узяв куртку.

— Тримайся, Максе…

Через двадцять хвилин дві машини різко виїхали з міста.

Попереду їхала машина Євгена.

Позаду — поліцейський позашляховик з комісаром Коваленком і групою оперативників.

Сирени не вмикали.

Місто залишалося тихим.

Лише фари різали темряву.

Євген стискав кермо. Його думки працювали швидко. Максим не залишив би записку просто так. Це був сигнал. А значить… він знав. Що щось піде не так.

— Доживи до нашого приїзду… — тихо сказав Євген.

Тим часом. У темряві старого комплексу. Максим і Анна йшли вузьким коридором. Ліхтар Максима освітлював лише кілька метрів попереду. Стіни були бетонні. Сирі. На підлозі лежали старі дроти. Анна відчувала, як холод піднімається від підлоги до колін.

— Мені це не подобається… — прошепотіла вона.

Максим зупинився. Його інтуїція теж кричала. Занадто тихо. Занадто легко.

— Почекай…

Він нахилився. Світло ліхтаря ковзнуло по підлозі. І тоді він побачив. Тонкий металевий дріт. Натягнутий поперек коридору.

— Анно, не рухайся.

Але було вже пізно. Її нога злегка торкнулася дроту.

КЛАЦ.

Десь у темряві пролунав важкий звук механізму. Стіна праворуч раптом здригнулася. І почала рухатися. Анна різко обернулася.

— Максиме!

Бетонна плита повільно ковзнула вниз, перекриваючи шлях назад. Глухий удар. Темрява за спиною. Максим тихо видихнув.

— Ось і пастка…

І раптом попереду загорілися лампи. Одна за одною. Довгий коридор відкрився перед ними. Але це був вже не просто коридор. Це був… лабіринт. Десятки проходів. Металеві двері. Старі сходи. І на стіні — великий знак, намальований червоною фарбою. Спіраль.

Анна прошепотіла:

— Це як карта…

І тоді у гучномовці знову пролунав голос. Спокійний. Майже задоволений.

— Ви дійшли далі, ніж я очікував.

Максим холодно сказав:

— Відпусти Віку.

Голос тихо засміявся.

— Вона… приз.

Анна відчула, як серце стискається.

— Ти божевільний.

Пауза. А потім голос відповів:

— Ні.

І додав тихо:

— Просто ніхто ніколи не хотів грати зі мною.

Лампи у коридорі раптом спалахнули яскравіше. І на підлозі загорілися стрілки. Що вели у різні боки лабіринту.

Голос прошепотів:

— Гра почалася.

Максим повільно перевів погляд на Анну.

— Тримайся поруч.

Вона кивнула.

А десь далеко, у темряві лабіринту… лунав тихий звук.

Наче хтось повільно зачиняв двері.