Голоси лабіринту

Стара будівля стояла на околиці міста.

Колись тут був дитячий інтернат. Тепер — тільки порожні вікна, темні провали коридорів і запах вогкої штукатурки. Двері скрипнули, коли Максим відштовхнув їх плечем. Ліхтар у його руці розрізав темряву вузьким холодним променем. Анна йшла поруч. Вона відчувала, як холод від стін повільно просочується під шкіру.

— Ти впевнений, що це тут? — тихо спитала вона.

— Координати збігаються.

Євген стояв трохи позаду, притискаючи руку до перев’язаного плеча.

— Місце для психопата ідеальне, — буркнув він. — Старі підвали, лабіринт коридорів… і ніхто не прийде перевіряти.

Максим зробив кілька кроків вперед. Ліхтар ковзнув по облуплених стінах. І раптом… Клік. Анна різко зупинилася.

— Ти чув?

— Так.

У темряві клацнуло щось металеве. Потім у коридорі загорілася одна стара лампа. Світло було тьмяне, жовте. І під ним на підлозі лежало… фото. Анна повільно підійшла. Її серце почало битися швидше. Вона підняла з підлоги пожовклий знімок. Дитячий майданчик. Дерев’яна гойдалка.

Кілька дітей. І вихователька. Анна різко завмерла.

— Що там? — запитав Максим.

Вона повільно повернула фото до світла.

Її пальці затремтіли.

— Це… неможливо…

Максим підійшов ближче. На фото була молода жінка. Темне волосся. М’яка усмішка. І поруч з нею — маленька дівчинка.

— Це ти? — тихо спитав він.

Анна ковтнула повітря.

— Так…

Євген нахилився ближче.

— Інтернат?

Анна повільно кивнула.

— Я жила тут кілька років… коли була дитиною.

Тиша впала на коридор. Максим подивився на фото уважніше.

— А це хто?

Він показав на хлопчика, що стояв трохи осторонь. Хлопчик дивився не в камеру. А на Анну. Його погляд був дивним. Надто серйозним для дитини. Анна нахмурилася.

— Я… не пам’ятаю його.

І раптом… Голос. Тихий. Спотворений динаміком.

— Неправда.

Анна різко обернулася.

Голос лунав зі старого гучномовця на стіні.

— Ти пам’ятаєш.

Євген підняв пістолет.

— Виходь.

Голос тихо засміявся.

— Я завжди був тут.

Максим холодно сказав:

— Де Віка?

Кілька секунд тиші. Потім голос прошепотів:

— Вона частина гри.

Анна відчула, як всередині щось стискається.

— Чому… це місце?

Голос відповів майже ніжно.

— Бо тут все почалося.

Максим подивився на Анну.

— Ти знала його?

— Ні…

Голос тихо сказав:

— Ти просто не пам’ятаєш.

У коридорі раптом загорілися ще дві лампи. І на стіні з’явилася карта. Червоні нитки. Фото жінок. Точки на мапі міста. І в центрі… фото Анни. Максим різко підняв голову.

— Ти хворий.

Голос тихо відповів:

— Ні.

Пауза.

— Я — загублений.

Анна прошепотіла:

— Чого ти хочеш?

І тоді голос змінився. Став глибшим. Темнішим.

— Я хочу, щоб ти згадала.

Анна стиснула фото.

— Що?

Кілька секунд тиші. Потім голос прошепотів:

— Як ти залишила мене.

У коридорі стало холодніше. Максим зробив крок вперед.

— Ти говориш нісенітниці.

Голос тихо засміявся.

— Ти завжди був поруч з нею…

Його тон раптом став різким.

— Але ніколи не знав правди.

Анна відчула, як пам'ять раптом болісно ворухнулася десь глибоко. Гойдалка. Пісок. Хлопчик, який мовчки сидів поруч. І дивився на неї.

— Ти плакав… — прошепотіла вона раптом.

Максим подивився на неї.

— Що?

Анна дивилася на фото. Її голос став тихим.

— Він плакав, коли мене забрали з інтернату…

У темряві знову пролунав голос. І тепер у ньому було щось майже… зламане.

— Ти обіцяла повернутися.

Анна прошепотіла:

— Я була дитиною…

— Але я чекав.

І раптом…

Клік.

Десь у глибині коридору зачинилися металеві двері.

Євген різко обернувся.

— Пастка.

Максим тихо сказав:

— Ні.

Він дивився прямо у темряву.

— Це лабіринт.

Голос прошепотів:

— Тепер ви зрозуміли.

І останні слова пролунали майже ніжно.

— Ласкаво прошу додому, Анно.