Коли час стискається

Лікарняний коридор був надто тихим.

Максим ходив туди-сюди біля вікна, тримаючи телефон у руці. Його кроки були різкими, нервовими. Він уже зробив десятки дзвінків — охороні, диспетчерам, колегам, технікам із камер спостереження.

— Перевірте ще раз запис із шостої до сьомої ранку, — сказав він у слухавку. — Усі входи. Паркінг теж.

Пауза.

— Ні, мені не потрібні припущення. Мені потрібні факти.

Він різко завершив дзвінок. Голова гуділа. Нитки справи, які ще вчора здавалися чіткими, тепер розліталися у різні боки. Максим стояв перед вікном і дивився на мокрий асфальт двору лікарні, але думки бігли хаотично.

Лабіринт.

Це слово знову і знову з’являлося у його голові. Карта. Жінки. Записки. І тепер — Віка. Максим стиснув щелепи.

— Чорт…

Анна стояла трохи позаду. Вона бачила, як напруга буквально стискає його плечі. Повільно підійшла ближче. Її рука обережно торкнулася його передпліччя.

— Максим…

Він різко видихнув.

— Я мав це передбачити.

— Ти не можеш передбачити все.

— Міг.

Він повернувся до неї. В очах була лють. І страх.

— Вона прийшла туди через мене.

Анна похитала головою.

— Ні.

— Якби не ця справа…

— Максим.

Вона обережно взяла його за руку. Її пальці були теплі.

— Послухай мене.

Він дивився на неї мовчки.

— Якби не Віка… — тихо сказала вона — …це могла бути я.

Максим різко напружився.

— Не кажи так.

— Але це правда.

Її голос був тихий, але впевнений.

— Вона врятувала мене, залишивши у себе.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. І в цей момент страх між ними став відчутним. Справжнім. Максим тихо сказав:

— Я не дозволю, щоб з нею щось сталося.

Анна кивнула.

— Ми знайдемо її.

Він на секунду заплющив очі. І її слова наче трохи повернули йому рівновагу.

Двері палати різко відчинилися.

— Ну і чому всі виглядають так, ніби я вже помер?

Максим і Анна одночасно повернулися.

У дверях стояв Євген. Блідий. З перев’язаним плечем. Але стояв. Максим зробив крок до нього.

— Ти з глузду з’їхав? Тобі не можна вставати!

— Ага, — сказав Євген, — але у нас тут невеличка проблема.

— Ти під снодійним був!

— Був.

Він повільно підійшов ближче.

— Але це не означає, що я буду лежати, поки ви шукаєте Віку.

Анна тихо видихнула.

— Євгене…

— Ні.

Його голос став серйозним.

— Вона прийшла до мене.

Він подивився на Максима.

— Через мене.

Максим мовчав. Євген криво усміхнувся.

— Схоже, ми всі винні.

— Не починай.

— Я і не починаю.

Він підняв телефон.

— Я вже подзвонив кільком старим знайомим.

— Яким?

— Тим, хто знає місто краще за поліцію.

Максим уважно подивився на нього.

— Камери.

— Уже дивляться.

— Старі склади?

— Перевіряють.

Євген зітхнув.

— Максиме, він не випадковий.

— Я знаю.

— Він планує.

— Я знаю.

— Тоді подумай.

Євген підійшов до вікна.

— Він забрав Віку не просто так.

Анна тихо сказала:

— Вона важлива для нього.

— Саме так, — відповів Євген.

Максим повільно провів рукою по волоссю. У голові знову почали складатися нитки.

— Карта…

Анна подивилася на нього.

— Що?

— Він будує лабіринт.

Євген нахилив голову.

— І?

Максим тихо сказав:

— Кожен злочин — точка.

Анна прошепотіла:

— А Віка?

Максим подивився на неї. І відповів майже пошепки:

— Центр.

Тиша заповнила кімнату.

І раптом телефон Максима задзвонив. Невідомий номер. Він відповів.

— Так.

Кілька секунд він слухав. Його обличчя стало кам’яним.

— Де?

Ще пауза.

— Ми вже їдемо.

Він повільно опустив телефон. Анна відчула, як серце прискорюється.

— Що сталося?

Максим тихо сказав:

— Знайшли нову точку на карті.

Євген одразу зрозумів.

— Думаєш це він?

Максим подивився у вікно. Десь у місті. У темряві. Була Віка.

— Думаю… — сказав він — …він хоче, щоб ми прийшли.