Лабіринт страху

Свідомість поверталася до Вікторії повільно. Наче вона пливла крізь густий туман. Спочатку з’явився звук. Тихий. Монотонний. Металевий дзвін лампи, яка легенько хиталася під стелею. Потім запах. Сирість. Старий бетон. І щось ще — слабкий аромат пилу і металу.

Віка повільно вдихнула. Її повіки здригнулися. Світло різко вдарило в очі. Вона на секунду заплющила їх знову. Голова була важкою, ніби наповненою ватою. Коли вона вдруге відкрила очі, перед нею був сірий бетон. Стіна. Груба. Тріщини, темні плями, стара фарба, що облупилася шматками.

Вікторія поворухнулася. І одразу відчула. Мотузки. Її руки були зв’язані за спиною. Серце різко вдарило в груди.

— Чорт…

Голос був хрипким. Сухим.

— Тихіше.

Вона здригнулася. Голос прозвучав зовсім поруч. Віка різко підняла голову. І побачила його. Чоловік сидів за столом у кількох метрах від неї. Його постать була частково у тіні. Світло лампи падало на папери перед ним. На фотографії. На карту. Його обличчя було спокійним. Надто спокійним.

— Нарешті прокинулася, — сказав він тихо.

Віка різко сіпнулася, намагаючись звільнити руки. Мотузки лише сильніше врізалися у зап’ястя.

— Хто ти такий?

Чоловік підняв очі. У них не було злості. Не було хаосу. Лише дивна, холодна цікавість.

— Гарне питання.

— Відпусти мене.

— Ще рано.

Віка відчула, як страх починає повільно підніматися зсередини. Але вона змусила себе вдихнути глибше. Не панікуй.

— Ти знаєш, що тебе шукають? — сказала вона.

— Знаю.

— Максим уже зрозумів.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Саме тому ти тут.

Віка нахмурилася.

— Що це означає?

Він піднявся. Його кроки були тихими. Спокійними. Він підійшов до стіни. До карти. Вікторія побачила її краще. Нитки. Шпильки. Фотографії. Жінки. Багато жінок. Імена. Дати. Маршрути.

— Що це? — прошепотіла вона.

Чоловік провів пальцем по одній з ниток.

— Лабіринт.

— Це божевілля.

— Ні.

Він повернувся до неї.

— Це порядок.

Його голос був тихим, майже спокійним.

— Люди думають, що життя — хаос.

— Але це неправда.

Він підійшов ближче.

— У кожної людини є шлях.

— І я просто показую, куди він веде.

Віка дивилася на нього широко відкритими очима.

— Ти вбив тих жінок.

Чоловік зупинився.

Кілька секунд він мовчав.

— Я їх не вбивав.

— А що ж ти зробив?!

— Я завершив їхній шлях.

Віка відчула, як холод проходить по спині.

— Ти псих.

Його усмішка стала трохи ширшою.

— Можливо.

Він нахилив голову.

— Але цікаво інше.

— Що?

— Чому саме ти боїшся менше, ніж інші.

Віка змовкла.

Він уважно дивився на неї.

— Ти стримуєш страх.

— Це… рідкісна риса.

— Я просто не хочу показувати його тобі.

Чоловік тихо засміявся.

— Але він є.

Віка стиснула щелепи.

— І що?

— І ти намагаєшся знайти вихід.

— Бо це природно.

Він нахилився трохи ближче.

— Але з лабіринту немає виходу.

— Завжди є.

Він дивився на неї кілька секунд.

І раптом сказав:

— Ти нагадуєш мені одну людину.

— Кого?

Чоловік мовчав. Його погляд на секунду став іншим. Темнішим. Але потім він знову став спокійним.

— Це неважливо.

Віка відчула, як мотузка трохи послаблюється. Вона непомітно почала рухати зап’ястями. Повільно. Дуже обережно. Її мозок працював швидко.

Потрібно тягнути час.

— Ти думаєш, що контролюєш усе? — сказала вона.

— Ні.

— Тоді що?

— Я просто спостерігаю.

Він повернувся до столу.

— І чекаю.

— Чого?

Його голос став тихішим.

— Коли лабіринт замкнеться.

У лікарні.

Євген різко вдихнув.

Свідомість повернулася так раптово, що голова запаморочилася.

Він поворухнувся.

— Чорт…

Горло було сухим. Він спробував піднятися. І відразу зрозумів — щось не так. Кімната була порожня.

— Віко…?

Тиша. Євген повільно сів. Голова ще трохи кружляла. І раптом він помітив дещо на столі. Записку. Незнайомим почерком. Він взяв її. І прочитав. Його обличчя миттєво змінилося.

— Максим… — прошепотів він.

І вперше за весь час у його очах з’явився справжній страх.