Тиша, яка говорить

Повітря у палаті було дивно густим.

Максим стояв біля ліжка, не рухаючись. Лікарняне світло падало зверху холодними прямими лініями, підкреслюючи кожну деталь кімнати.

І саме деталі зараз мали значення.

Анна стояла біля дверей.

Її серце билося швидко, але розум намагався зібратися. Вона повільно обвела поглядом палату. Біла стіна. Стіл. Стілець. Крапельниця. Але щось було не так.

— Максим… — тихо сказала вона.

Він не відповів.

Його очі були зосереджені на Євгені.

Той лежав нерухомо, ніби спав дуже глибоким сном. Його груди повільно піднімалися і опускалися. Перев’язане плече трохи виступало під ковдрою.

Максим нахилився ближче.

— Євген… — сказав він тихо.

Ніякої реакції. Анна підійшла до столу. На поверхні лежав шприц. Порожній. Поруч — ватний тампон.

— Снодійне… — прошепотіла вона.

Максим провів рукою по волоссю.

— Чорт…

Анна уважно подивилася на кімнату ще раз. І раптом помітила дещо дивне. Стілець біля ліжка був трохи відсунений. Наче хтось різко підвівся. На підлозі біля нього лежала тонка срібна шпилька для волосся.

— Максим…

Він обернувся.

Анна підняла шпильку.

— Це Вікина.

Максим взяв її в руку.

На секунду його пальці стиснули метал трохи сильніше.

— Вона боролася.

Анна відчула, як у грудях піднімається тривога.

— Але тут немає крові…

— Значить він не поранив її.

Максим повільно обернувся до дверей. Його погляд ковзнув по підлозі. І раптом він присів.

— Тут.

Анна підійшла ближче. На плитці була майже непомітна подряпина. Наче щось металеве провели по підлозі.

— Носилки? — тихо сказала вона.

Максим похитав головою.

— Ні.

Він провів пальцем по сліду.

— Каблук.

Анна на секунду заплющила очі.

— Віка…

У цей час, далеко від лікарні. Повітря у приміщенні було сирим. Трохи холодним.

Старі бетонні стіни були вкриті тріщинами, а на деяких місцях фарба облупилася, оголюючи грубий сірий камінь.

Єдина лампа під стелею гойдалась на дроті. Світло мерехтіло. Вікторія сиділа на стільці. Її руки були зв’язані за спиною. Голова трохи нахилилася вперед. Очі були заплющені. Снодійне ще тримало її у напівсні. Її світле волосся впало на обличчя, кілька пасом прилипли до щоки. У цьому світлі вона виглядала майже спокійною. Наче просто заснула. Але її пальці іноді ледь ворушилися. Організм намагався прокинутися.

Чоловік стояв трохи далі. Він дивився на неї довго. Уважно. Його погляд був дивно зосередженим.

Наче він вивчав кожну дрібницю.

— Ти сильна… — тихо сказав він.

Його голос майже розчинився у тиші. Він підійшов ближче. Світло лампи ковзнуло по його обличчю. Спокійному. Майже беземоційному. На столі поруч лежала папка. Він відкрив її. Всередині була фотографія. Вікторія. І кілька сторінок записів. Час. Місця. Спостереження.

Його пальці повільно торкнулися паперу.

— Ти одна з ключів.

Він підняв очі.

І тихо додав:

— Вони ще цього не розуміють.

Лампа над ними знову хитнулася. Світло на секунду згасло. І коли воно повернулося, Вікторія ледь поворухнулася. Її повіки трохи здригнулися. Але вона все ще не прокинулася.

Чоловік усміхнувся.

— Не поспішай.

Його голос був майже лагідним.

— Гра тільки починається.

У лікарні Максим різко підвівся.

— Камери.

Анна подивилася на нього.

— Ти думаєш…

— Він не міг просто зникнути.

Вони швидко вийшли у коридор. Але навіть зараз у повітрі залишалося дивне відчуття. Наче хтось щойно був тут.

І спостерігав, десь дуже далеко, у темному приміщенні, лампа знову хитнулася.

Повіки Вікторії повільно почали відкриватися.