Розділ 20. Той хто дивиться

Дощ остаточно стих, залишивши після себе запах мокрого каменю і холодного повітря. Ліхтарі освітлювали вузькі вулиці жовтими колами світла, а вікна старих будинків повільно темніли одне за одним.

Але одна людина не спала.

Він сидів у темній кімнаті.

Лише одна лампа горіла над старим дерев’яним столом.

Світло падало прямо на карту.

Велике полотно було розтягнуте на стіні. На ньому — десятки шпильок, нитки, фотографії, імена, дати.

Це було схоже на лабіринт.

І він знав кожен його поворот.

Чоловік повільно провів пальцем по одній з ниток.

Вона тягнулася від фотографії першої жертви до другої.

Його губи ледь торкнулася усмішка.

— Ви майже поруч… — тихо прошепотів він.

Його голос був спокійним.

Майже теплим.

На столі лежала папка.

Він відкрив її.

Всередині були фотографії.

Багато фотографій.

Жінки.

Різного віку. Різної зовнішності.

Але між ними було щось спільне.

Очі.

Вони всі мали той самий погляд.

Світлий.

Живий.

Сильний.

Він уважно дивився на одну з фотографій.

Анна.

Її фото було новішим за інші.

Чоловік провів пальцем по краю знімка.

— Ти особлива… — тихо сказав він.

Його погляд був уважним.

Не божевільним.

Не хаотичним.

Навпаки.

Дуже зосередженим.

Наче він досліджував.

Поруч лежав зошит.

Товстий.

Заповнений дрібним почерком.

Він відкрив одну зі сторінок.

Там були записи.

Спостереження.

Маршрути.

Час.

Звички.

Кожна жінка була описана детально.

Що вона любить.

Де працює.

Коли виходить з дому.

Яку каву замовляє.

Які книжки читає.

Він знав про них усе.

Але найцікавіше було на карті.

Чоловік підвівся і підійшов ближче до стіни.

Нитки між шпильками створювали складну фігуру.

На перший погляд — хаос.

Але якщо дивитися довше…

Це був лабіринт.

І в самому центрі був порожній кружок.

Без фото.

Без імені.

Поки що.

Він тихо видихнув.

— Майже…

Його пальці торкнулися нової шпильки.

На ній висіла маленька бирка.

Анна.

Чоловік задумався.

Його очі стали трохи темнішими.

— Але ще рано.

Він відійшов від карти.

У кімнаті було багато речей.

Старі книги.

Коробки з документами.

Комп’ютер.

І кілька моніторів.

На екранах були камери.

Вулиці.

Будинки.

Під’їзди.

Один із моніторів показував знайоме місце.

Поліцейський відділок.

На екрані з’явилася фігура.

Максим.

Чоловік тихо засміявся.

— Ти швидкий…

Він нахилився ближче до монітора.

Його очі блиснули.

— Але ти ще не розумієш.

На столі лежав пістолет.

Він взяв його в руки.

Повільно.

Спокійно.

Наче це була звичайна річ.

— Сьогодні було близько.

Його губи стиснулися.

— Дуже близько.

Він згадав коридор.

Постріл.

Рикошет.

Кров.

Чоловік повільно заплющив очі.

— Помилка…

Його пальці стиснули руків’я пістолета.

— Такого більше не буде.

Він поклав зброю назад.

Потім знову подивився на фотографію Анни.

І цього разу в його погляді з’явилося щось інше.

Цікавість.

— Ти змінила гру.

Він відкрив іншу папку.

Там було лише одне фото.

Старе.

На ньому була маленька дівчинка.

З довгим волоссям.

Вона усміхалася.

Поруч стояла жінка.

Ймовірно її мати.

Фотографія була трохи пошкоджена.

Наче її багато разів брали до рук.

Чоловік довго дивився на неї.

Його обличчя стало серйознішим.

Теплішим.

— Вони не зрозуміли… — тихо сказав він.

Його голос був майже сумним.

— Ніхто не зрозумів.

Він закрив папку.

І повернувся до карти.

Його пальці повільно пройшлися по лабіринту ниток.

— Але тепер зрозуміють.

Його погляд знову зупинився на центрі.

Порожньому місці.

І тоді він прошепотів:

— Коли лабіринт закриється…

…виходу вже не буде.

А на одному з моніторів у цей момент з’явився новий кадр.

Будинок Вікторії.

І фігура, що повільно проходила повз ворота.

Він дивився на екран.

Дуже уважно.

Наче чекав.

Наступного ходу.