Постріл у темряві

Лише світло з вулиці просочувалося крізь жалюзі, малюючи на стінах довгі ламані смуги. Дощ уже майже припинився, але краплі ще повільно стікали по склу.

Анна стояла біля столу.

Її серце билося надто швидко. Вона відчувала кожен удар — глухий, важкий, ніби тіло намагалося попередити її про щось.

— Це просто електрика… — тихо сказав Євген, намагаючись розрядити атмосферу.

Його голос звучав спокійно, але Максим бачив — він теж напружений.

Максим підійшов до вікна.

Його погляд уважно ковзнув по вулиці.

Порожньо.

Лише ліхтарі, мокрий асфальт і туман, що повільно стелився між будинками.

— Я бачив когось, — сказав він тихо.

Євген тихо пирхнув.

— Після всіх цих фото і знаків ми всі вже бачимо привидів.

Анна обійняла себе руками.

— Ні… — прошепотіла вона.

Максим повернувся.

— Що?

Вона дивилася на вікно.

— Там хтось був.

У кімнаті запанувала тиша.

Максим повільно підійшов ближче до неї.

— Ти впевнена?

Анна кивнула.

— Я відчула.

Євген тихо зітхнув.

— Добре. Я перевірю коридор.

Він відкрив двері і вийшов.

Кроки відлунювали у темному коридорі відділку.

Максим підійшов до столу і дістав ліхтарик.

Тонкий промінь світла ковзнув по паперах, фотографіях, ноутбуку.

— Сядь, — тихо сказав він Анні.

— Я не дитина.

— Я знаю.

Його голос став трохи м’якшим.

— Але будь поруч.

Анна повільно сіла на край столу.

Її пальці тремтіли.

Максим помітив це.

Він хотів щось сказати.

Щось тепле.

Але раптом у коридорі щось грюкнуло.

Різко.

Металевий звук відлунням пройшовся по будівлі.

— Євген? — покликав Максим.

Тиша.

Ще один звук.

Кроки.

Швидкі.

Максим миттєво дістав пістолет.

— Анна, вниз.

Вона навіть не сперечалася.

Серце калатало так голосно, що здавалося — його чує весь відділок.

Двері коридору повільно скрипнули.

Тінь ковзнула по стіні.

— Максим… — тихо прошепотіла Анна.

І в ту ж секунду пролунав постріл.

Глухий.

Оглушливий.

Куля вдарила у металеву шафу біля дверей.

І з рикошетом відскочила у бік коридору.

— ЧОРТ! — почувся крик.

— Євген! — вигукнув Максим.

Він вискочив у коридор.

Анна піднялася слідом.

Світло аварійної лампи ледь освітлювало підлогу.

Євген лежав біля стіни.

Його рука була притиснута до плеча.

Крізь пальці текла кров.

— Чорт… — видихнув він, криво усміхаючись. — Це… було несподівано.

Анна підбігла до нього.

— Ти поранений!

— Та бачу…

Максим уже оглядав коридор.

— Де він?!

Євген кивнув у бік сходів.

— Там… був.

— Був?

— Він стріляв… і зник.

Максим кинувся до сходів.

Кроки гриміли по бетону.

Він вибіг на вулицю.

Але там вже нікого не було.

Лише холодний вітер.

І мокрий асфальт.

Максим повільно опустив пістолет.

Всередині щось закипало.

Лють.

Коли він повернувся у відділок, Анна сиділа поруч з Євгеном.

Вона притискала тканину до його плеча.

— Тримай… ще трохи… — тихо казала вона.

Євген тихо видихнув.

— Ну от… тепер я офіційно герой.

Максим нахилився біля нього.

— Куля?

— Рикошет.

— Тобі пощастило.

Євген криво усміхнувся.

— Я завжди казав, що я щасливчик.

Анна підняла очі на Максима.

І він побачив у них щось нове.

Страх.

І провину.

— Це через мене… — прошепотіла вона.

— Ні, — різко сказав Максим.

— Але він написав моє ім’я…

Максим нахилився ближче.

Його голос став тихим.

— Слухай мене.

Анна підняла очі.

— Це не через тебе.

— Тоді чому?

Максим відповів не одразу. Його погляд став холодним. Темним.

— Бо він хоче, щоб ми так думали.

Євген тихо простогнав.

— Якщо чесно… я б зараз хотів трохи менше психологічних ігор…

Анна ледь усміхнулась.

Але в цей момент Максим раптом помітив щось на підлозі коридору.

Маленький клаптик паперу.

Він повільно підняв його.

І розгорнув.

На ньому було написано лише кілька слів: "Це тільки початок."

Максим відчув, як холод повільно проходить по спині.

А на зворотному боці був намальований знак.

Той самий.

Символ лабіринту.