Лабіринт

Дрібні краплі тихо падали на асфальт, перетворюючи місто на туманний лабіринт блиску і тіней. Поліцейські машини вже роз’їхалися, стрічку зняли, але відчуття небезпеки залишилося висіти в повітрі.

Максим стояв біля столу у своєму кабінеті.

Перед ним лежали фотографії.

Два тіла.

Дві жінки.

Дві однакові лінії на шиї.

Він провів пальцем по фото, ніби намагався відчути щось більше, ніж просто зображення.

— Що скажеш? — тихо запитав Євген.

Він сперся плечем об шафу, схрестивши руки.

Його світле волосся було трохи розтріпане, а блакитні очі уважно стежили за Максимом.

Максим не відповів одразу.

Він дивився на деталі.

На положення рук.

На складки одягу.

На вираз обличчя.

— Це один і той самий, — нарешті сказав він.

— Без сумнівів?

— Подивись.

Максим розклав фото поруч.

— Тут.

Він показав на першу жертву.

— Лінія на шиї — не випадкова.

Потім на другу.

— І тут.

Євген нахилився ближче.

— Вона… майже ідеальна.

— Саме.

Максим тихо видихнув.

— Він не просто вбиває.

— Він створює композицію.

Євген тихо свиснув.

— Психопат-естет.

— Можливо.

Максим підняв іншу фотографію.

— Але є ще дещо.

Євген нахмурився.

— Що?

Максим перевернув фото.

На задньому плані була стара кам’яна стіна.

— Подивись уважно.

Євген примружився.

— Чорт…

На камені була подряпина.

Тонка, майже непомітна.

Наче символ.

— Це вже вдруге, — сказав Максим.

— Він залишає знак?

— Або карту.

Євген задумався.

— Тобто?

Максим подивився у вікно.

Ніч повільно опускалася на місто.

— Лабіринт.

— Що?

— Це схоже на лабіринт.

Євген тихо засміявся.

— Максим, ти зараз звучиш як професор символізму.

Але Максим не посміхнувся.

— Я серйозно.

Він поклав фотографії на стіл у певному порядку.

— Якщо з’єднати місця злочинів…

Євген різко замовк.

— Виходить фігура.

— Саме так.

— І куди вона веде?

Максим мовчав.

Його погляд повільно перемістився на ще одну фотографію.

Ту саму.

З аркушем.

«Анна».

У цей момент двері тихо відчинилися.

Анна стояла на порозі.

На ній був темний светр, волосся м’яко спадало на плечі, а в очах світилася втома.

І щось ще.

Тривога.

— Я не заважаю? — тихо сказала вона.

Максим підняв очі.

На секунду напруга у кімнаті змінилася.

Стала іншою.

Теплішою.

— Ніколи, — відповів він.

Анна підійшла ближче.

Її погляд ковзнув по фотографіях.

І одразу зупинився.

— Це… дві жінки?

— Так.

Вона провела пальцем по краю столу.

— Вони виглядають…

— Спокійними? — сказав Максим.

Анна кивнула.

— Наче вони заснули.

Максим тихо сказав:

— Саме цього він і хоче.

Анна підняла очі.

— Щоб ми так думали?

— Щоб ми не бачили справжнього.

На секунду їхні погляди зустрілися.

І щось між ними знову напружило повітря.

Анна тихо прошепотіла:

— Він написав моє ім’я.

Максим зробив крок ближче.

— Я знаю.

— Чому?

Його голос став м’якшим.

— Ми це з’ясуємо.

Вона подивилася на нього так, ніби хотіла повірити.

Але страх все ще жив у її очах.

Євген кашлянув.

— Ем… я не хочу псувати атмосферу, але…

Він підняв папку.

— У нас нова інформація.

Максим повернувся.

— Що знайшли?

— Камери.

Анна різко вдихнула.

— І?

Євген відкрив ноутбук.

На екрані з’явився кадр.

Темна вулиця.

Жінка йде.

За кілька секунд позаду з’являється постать.

Висока.

У темному пальті.

Капюшон.

— Той самий? — прошепотіла Анна.

— Можливо.

Євген перемотав відео.

— Але дивіться далі.

Фігура зупинилася.

Наче відчула камеру.

І повільно підняла голову.

Обличчя було майже в тіні.

Але одне було видно чітко.

Посмішка.

Холодна.

Спокійна.

Максим відчув, як щось важке осідає в грудях.

— Він знає.

— Що? — запитала Анна.

Максим тихо відповів:

— Що ми його шукаємо.

І раптом світло у кабінеті мигнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

Анна здригнулася.

— Це нормально?

Євген підняв брову.

— Ні.

Світло згасло.

Кімната занурилася у темряву.

І в цій темряві на вулиці, під жовтим ліхтарем, хтось стояв.

І дивився прямо на вікно кабінету.

На них.