Тінь, що дивиться

Повітря у машині було густим від напруги. Максим мовчки вів автомобіль, стискаючи кермо так сильно, що біліли кісточки пальців. Дорога тягнулася перед ними довгою сірою стрічкою, а ранковий туман ще не встиг повністю розсіятися над вулицями.

Анна сиділа поруч. Її пальці міцно стискали край куртки, ніби вона намагалася втримати себе від внутрішнього тремтіння.

Вона не могла позбутися дивного відчуття.

Наче хтось дивиться.

Наче щось невидиме рухається поруч із ними.

— Ти мовчиш, — тихо сказала вона.

Максим коротко глянув на неї.

— Думаю.

— Про справу?

— Про тебе теж.

Анна на секунду затримала подих.

Але відповісти не встигла.

Машина різко зупинилася біля поліцейської стрічки. Поряд уже стояли кілька службових автомобілів. Сині проблискові маячки ритмічно розрізали ранковий туман.

Євген підійшов першим.

Його зазвичай легка посмішка зникла.

— Краще підготуйтеся, — сказав він тихо. — Це… не просто.

Анна відчула, як холод пробіг по спині.

Вони пройшли через стрічку.

Навколо стояли люди — сусіди, випадкові перехожі. В їхніх очах читалися страх і цікавість. Поліцейські тихо перемовлялися між собою.

І тоді Анна побачила.

Тіло лежало біля старої кам’яної стіни.

Жінка. Приблизно тридцяти п’яти років. Її волосся було розсипане по холодному асфальту, а обличчя… обличчя було дивно спокійним.

Надто спокійним.

Анна повільно зробила крок вперед.

— Це той самий почерк… — прошепотів Максим.

На шиї жертви була тонка темна лінія.

Наче хтось дуже обережно, майже ніжно, залишив знак.

Анна відчула, як її шлунок стискається.

— Він… грається, — сказала вона.

Максим мовчки дивився на тіло.

— Ні.

Він нахилився ближче.

— Він щось говорить.

Євген підняв маленький пакет.

— Ми знайшли це поруч.

Всередині була маленька срібна шпилька.

Анна нахмурилася.

— Це…

— Жіноча прикраса, — сказав Євген. — Але дивна.

Максим раптом різко випрямився.

Його погляд ковзнув по натовпу.

— Хтось дивиться.

Анна відчула, як її серце пропустило удар.

— Що?

— Я відчуваю це.

Вони обернулися одночасно.

Серед людей стояла постать.

Чоловік у темному пальті.

Його обличчя частково ховалося під капюшоном. Він не рухався. Просто стояв.

І дивився.

Прямо на них.

Анна відчула, як її груди стискає страх.

— Максим… — прошепотіла вона.

Але в ту ж секунду чоловік зробив крок назад.

Ще один.

І зник між будинками.

— Чорт! — вигукнув Євген і кинувся вперед.

Максим теж рушив.

Вулиця за рогом була вузькою і темною. Кроки відлунювали між стінами старих будівель.

Але там уже нікого не було.

Лише туман.

І тиша.

Максим важко видихнув.

— Він був тут.

Євген оглянув провулок.

— І він хотів, щоб ми його побачили.

Анна повільно підійшла до них.

Її руки тремтіли.

— Це… той самий?

Максим дивився в порожнечу провулка.

— Можливо.

Він повернувся до неї.

Його погляд був іншим.

Темнішим.

— Але є гірше.

— Що?

Він дістав телефон.

Показав фото.

Анна подивилася.

І її серце провалилося кудись вниз.

На фото була жертва.

Але поруч із тілом на асфальті лежав маленький аркуш паперу.

Анна не помітила його раніше.

На ньому було написано лише одне слово.

Чорним маркером.

«Анна».

Світ навколо ніби на секунду перестав існувати.

— Він… — її голос зламався. — Він знає мене.

Максим зробив крок ближче.

— Так.

Його голос став тихим.

Небезпечно тихим.

— І це означає лише одне.

Анна повільно підняла очі.

— Що?

Максим дивився на неї так, ніби вже прийняв рішення.

— Тепер це особиста гра.

І десь у цей самий момент, на даху будинку навпроти, невідома постать знову спостерігала за ними.

Нерухомо.

Терпляче.

Наче мисливець.

Що вже обрав свою жертву.