Нове житло, нові переживання

— Віка, Анна не має де залишитися на час розслідування, — сказав Максим, його погляд був напруженим. — Можливо, вона могла б пожити у тебе? Хоча б поки справа не проясниться.
— Я знаю, — холодно, але з ноткою турботи відповіла Вікторія. — Нехай. Вона може залишитися. Але попереджаю: я не хочу сюсюкатися, лише забезпечити безпеку.
— Дякую… — Максим злегка кивнув, стримуючи хвилювання. — Ти справді виручаєш.
— Я завжди виручаю, — відповіла Вікторія, злегка посміхаючись. — Особливо тих, кого ти вирішив зробити… важливими.
Максим лише видихнув, відчуваючи полегшення. Він знав, що Анна у надійних руках, але серце його не давало спокою: хотів би бути поруч, захищати її, відчувати тепло і спокій, які тільки вона могла подарувати.

Анна переступила поріг квартири Вікторії, її серце ще калатало від того хаотичного виїзду на місце злочину. Все було нове: запах свіжості, світло, що падало з великих вікон, відчуття безпеки і одночасно страху, що хтось стежить.
Вікторія стояла поруч, руки схрещені, очі уважні, але холодні. Така завжди — стримана, практична, але Анна знала, що за цією холодністю ховається турбота.
— Ти в порядку? — запитала Вікторія, нарешті трохи пом’якшуючи голос.
— Так… майже, — Анна сіла на диван, обхопивши коліна. — Просто… цей виїзд, місце злочину… — вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце. — Тепер я тут, але все одно відчуваю… — вона не наважилася закінчити фразу.
— Страх, — додала Вікторія, злегка нахилившись. — Я бачу його у твоїх очах. І ти не повинна соромитися. Ти не одна.
Анна підняла на неї погляд і побачила щирість. Її плечі трохи розслабилися. — Дякую… Що ти дозволила мені тут залишитися. Це… допомагає відчути хоч трохи безпеки.
— Анно, — Вікторія сіла навпроти, голос став м’якшим. — Я знаю, що ти сильна. Але сильна не означає, що можна все робити одна. Ти заслуговуєш на захист.
Анна відчула, як у грудях щось стислося. Вона хотіла зізнатися у своїх справжніх емоціях, але слова не йшли. Серце тремтіло, а думки поверталися до Максима — його погляду, його сили, його руки поруч.
— Я боюся… — шепотіла вона, ледве чутно. — Боюся, що станеться щось… і я не встигну…
— Ти не одна, — повторила Вікторія. — І поки ти тут, я стежитиму за тобою.
Анна на мить відчула спокій. Але телефон у сумці задзвонив. Її пальці тремтіли, коли вона взяла трубку. На екрані — ім’я Максима.
— Анно? — голос його був стривожений, але ніжний.
— Так… — видихнула вона, тримаючи телефон біля вуха. Серце прискорилося, але це вже було не лише страхом, а й радістю.
— Я хотів переконатися, що ти в порядку, — продовжив він. — Ти там, у Вікторії, в безпеці?
— Так… — прошепотіла Анна, і всередині щось розпливлося від тепла і бажання. — Так.
— Добре… Тоді тримайся. І пам’ятай, що я поруч, — Максим пауза, і його голос став глибше теплим. — Завжди поруч.
Анна стиснула телефон. Її серце тремтіло від страху і радості одночасно. Вона поглянула на Вікторію і побачила підтримку. І навіть серед тривоги, страху і невідомості, вона відчула маленьке, але сильне тепло: Максим дійсно поруч, і це дає силу.