Всесвіт Анни

Кабінет Максима був тихим. Лише звук годинника, приглушений шелест документів і теплий запах кави. Анна сіла на край столу, руки обхопили коліна. Очі дивилися у порожнечу, але розум її був далеко — там, де ніхто не міг доторкнутися, де горіло маленьке, палаюче полум’я бажання.
Вона відчувала, як тіло реагує на думку про нього. Його сильні руки, суворий погляд, який водночас захищав і розпалював. Як би їй хотілося, щоб він зараз обійняв її, щоб вона могла сховатися у його теплі, стати його жінкою і забути про небезпеку, про справи, про страх. 

Вона дивилася на світло, що падало крізь жалюзі, але очі її були всередині: там, у власному всесвіті, де нічого не існувало, крім нього.
Страх тремтів у грудях, ніби маленька жива істота. Він шепотів їй про небезпеку, про справу, про всі тонкі нитки, які могли її зачепити. Гнів брав гору, коли вона згадувала про ті моменти безпорадності, коли могла лише спостерігати і чекати. Але водночас всередині розпалювалося інше, тихе, але палаюче бажання.

Воно горіло низом, як маленький вогонь, який ніяк не можна загасити. Анна відчувала, як тіло реагує на думку про нього: його силу, присутність, рішучість, яка водночас захищає і хвилює. Вона хотіла бути під його захистом, відчувати тепло його руки, його силу, віддатися цьому почуттю повністю. Але не можна. 

Внутрішньо вона горить. Горить маленьким полум’ям, що палає внизу, в глибині тіла — жіноче, тихе, приховане, але невідворотне. Бажання бути поруч із Максимом, відчувати його силу і теплоту, захист, захоплює кожну клітину. Але водночас дисципліна не дозволяє віддатися повністю: він її якір, її точка опори, її безпека.

Його близькість — її якір, його присутність тримає її на плаву, не дозволяє впасти.
— Я хочу… — її думки тремтіли, слова загубилися у голові. Бажання бути його жінкою, відчувати його силу поруч, зливалося з усвідомленням, що поки він тут, вона може дозволити собі відчувати, але не показувати.
Внутрішнє полум’я розросталося, і дихати ставало важче. Серце тремтіло, але свідомість суворо повторювала: тримайся, Анно. Він твій якір. Не відпускай себе повністю.
Вона закрила очі, дозволяючи собі поринути у цей внутрішній світ, де кожна частина її думок оберталася навколо нього: його темного погляду, міцних рук, голосу, що міг заспокоїти і водночас розпалити. У світі зовнішньому залишалася небезпека, але всередині неї вирувала прихована пристрасть, яку неможливо стримати.

Вона знала: цей магніт, ця сила, що тягне її до нього, не дасть їй спокою. І водночас — він тримає її на плаву, як якір, який не дає підірватися хвилям страху і сумніву.
Дихання важке, серце калатало. І всередині, у своєму світі, вона повторювала: тримайся, Анно. Він поруч. І ти не одна.

Очі Анни дивилися на порожнє, але розум і серце танцювали між тривогою і тим прихованим полум’ям, що жадало свободи. Вона відчувала магніт його близькості навіть без дотику, кожен спогад про його погляд, голос і руки розпалював її відчуття до краю.
Її думки плуталися: страх за себе, за справу, за небезпеку — і одночасно неймовірне бажання відчути його поруч, дозволити собі належати йому хоча б на мить.