Те, що приховують

Акумулятор завів машину лише з третьої спроби. Максим вийняв ключ, напружено витираючи долоню об штани. Анна стояла поруч, відчуваючи, як серце б’ється швидше не від дощу чи вологи, а від його близькості. Їхні плечі випадково торкнулися, і між ними пробігла крихка іскра — тепло, страх і щось непідробне, майже небезпечне бажання.
— Готово, — сказав Максим тихо, не відводячи погляду від Анни. — Їдемо.
Вона кивнула, стискаючи його руку. Його дотик був обережним, але відчуття контролю і ревнощів у погляді розігрівало її внутрішню напругу.
Відділок зустрів їх глибокою тишею. Лише лампа біля столу ледве світила, відкидаючи довгі тіні. Анна сіла на край стільця, спостерігаючи, як Максим наближається до телефону.
— Євген знайшов дещо цікаве, — тихо промовив він. Його голос був суворий, але легка тривога прослизнула у темних очах. Анна відчула, як усередині щось стискається: страх, цікавість, непідробне бажання бути поруч.
— Дзвінок? — запитала вона.
— З таксофона за два квартали від офісу, — відповів він. — Хтось точно знав, коли ви вийдете.
Анна відчула холод по спині. Її очі зустріли його погляд: темний, суворий, з легким блиском, що промовляв про страх і одночасну турботу.
У двері постукали. Анна з жахом відчула, як плечі Максима напружилися ще більше.
— Що знову? — його голос був тихим, але сталева твердість звучала у кожному слові.
Двері відчинилися. Євген увійшов із папкою в руках, легко усміхаючись, щоб трохи розрядити напругу.
— Привіт ще раз, Анно, — сказав він, кладучи папку на стіл. — Дзвінок зроблений чоловіком. Камера біля магазину поруч зафіксувала силует. Обличчя не видно.
— Капюшон? — уточнила Анна.
— Так, — відповів Євген, — але він стояв там хвилин п’ять перед дзвінком, просто дивився на ваш офіс.
Анна стискала руки в кулаки. — Він чекав на мене.
Максим мовчав, але очі його були темні, наче глибокі озера. Анна відчула змішання страху, хвилювання і… чогось невимовного, що тягнуло її ближче до нього.
І тут двері кабінету знову відчинилися.
— Максиме.
Вікторія. Його сестра. Її хода була впевненою, погляд прямий і проникливий. Максим здригнувся. Його плечі миттєво напружилися, погляд став суворішим.
— Віко, що ти тут робиш? — прохрипів він.
— Приїхала, бо ти не відповідаєш на повідомлення, — сказала вона спокійно, але в її голосі була влада. — Коли ти ігноруєш мене, це означає лише одне — ти береш усе на себе.
Погляд Вікторії зупинився на Анні.
— Це вона?
Максим підняв руку, ніби хотів захистити її.
— Не зараз, — голос холодний, але в очах прослизнуло щось живе, напруга і ревнощі.
Анна нервово глянула на нього, відчуваючи, як серце стискається від страху і цікавої напруги одночасно.
— Це не про тебе, — промовила Вікторія. — Це про нього.
Вікторія наблизилася, і Анна відчула легкий холод від її близькості, водночас із теплою присутністю Максима.
— Максим не дозволить, щоб це повторилося, — сказала вона, дивлячись на нього. — Але навіть він не всесильний.
Анна зловила його погляд. Темний, суворий, з нотками тривоги і захисту. Вони неначе обидва розуміли: небезпека не лише зовні, вона тут, між ними і тінями минулого.
— Якщо це він… той, що зник три роки тому… — Анна прошепотіла. — То він повернувся не просто так.
Максим підійшов ближче. — І я не дозволю, щоб повторилося… — його голос став глибоким, щемким від емоцій, що він намагався приховати.
Їхні погляди зустрілися. Напруга, страх, ревнощі і бажання, усе переплелося у тиші. Анна зрозуміла: зараз тут і правда небезпека, і вона ніколи не почувалася так живо поруч із ним.