Світло в коридорі

Анна сиділа в коридорі відділку, обійнявши себе руками. Після допиту всередині залишилася дивна порожнеча. Ніби її обережно розібрали на частини, слова, реакції, страхи, і тепер вона не знала, як зібрати себе назад.
Двері кабінету прочинилися.
— Якщо ти ще трохи сильніше свердлитимеш підлогу поглядом, там утвориться діра, — пролунав незнайомий голос.
Анна підняла очі.
Перед нею стояв чоловік, повна протилежність Максима. Світловолосий, майже білявий, з легкою посмішкою, що з’являлася так природно, ніби він не знав, що таке тривога.
— Євген, — він простягнув руку. — Друг цього похмурого генія за дверима.
Анна мимоволі ледь усміхнулася.
— Анна.
— Знаю, — підморгнув він. — Тут усе знають більше, ніж варто.
Його тон був легким, але в очах читалася уважність. Не службова — людська.
— Вам принести води? Чаю? Кави? У нас навіть печиво є, якщо Максим не з’їв усе в стресі.
Вона тихо видихнула. Напруга трохи відступила.
— Воду, будь ласка.
Євген повернувся за хвилину зі склянкою. Сів поруч, не надто близько. Не порушуючи меж.
— Не хвилюйтесь, — сказав м’якше. — Він іноді звучить так, ніби допитує навіть погоду. Але це тому, що він… занадто відповідальний.
— Він мені не довіряє, — тихо відповіла Анна.
— Він не довіряє обставинам, — поправив Євген. — І собі, коли справа стосується когось конкретного.
Вона не встигла запитати, що це означає.
Максим вийшов із кабінету.
Його погляд одразу зупинився на них.
На тому, як Анна тримає склянку.
На тому, як Євген нахилився трохи ближче, щось їй пояснюючи.
Щось у його обличчі змінилося. Ледь помітно. Напружилася щелепа. Плечі стали жорсткішими.
— Євгене, — голос прозвучав спокійно. Надто спокійно. — Я просив підготувати звіти.
— Уже зробив, — легко відповів той, не встаючи. — І вирішив, що людині після допиту не завадить трохи нормального ставлення.
Анна відчула, як між ними промайнуло щось невидиме. Давнє. Особисте.
Максим підійшов ближче.
— Ви в порядку? — звернувся до неї.
І вперше за весь час його голос звучав не як у слідчого.
А як у чоловіка.
— Не знаю, — чесно відповіла вона.
Він присів навпроти. Їхні погляди зустрілися.
— Ми посилимо патрулювання біля вашого дому, — сказав він тихіше. — І я перевірю записи з інших камер. Якщо там щось було — ми знайдемо.
— Ви казали, що камери не працювали.
— У тому провулку, — уточнив він.
Євген підвівся.
— Я залишу вас двох. Бо зараз тут або почнеться конструктивна розмова… або щось більш цікаве.
— Євгене, — різко кинув Максим.
— Що? Я ж підтримую атмосферу.
Анна ледь усміхнулася знову.
І Максим це помітив.
Його погляд на мить потемнів.
— Вам не варто залишатися самій сьогодні, — сказав він. — Я відвезу вас додому.
— Я можу підвезти, — легко вставив Євген. — У мене музика краща.
Повітря стало густішим.
— Не потрібно, — відповів Максим швидше, ніж слід було. — Я сам.
Анна відчула дивну хвилю тепла. І водночас — напруги.
— Ви ревнуєте? — слова зірвалися раніше, ніж вона встигла їх зупинити.
Тиша.
Євген тихо свиснув.
Максим дивився на неї довго.
— Це не має стосунку до справи, — відповів він стримано.
— Тобто так? — вона нахилила голову.
В його очах промайнуло щось живе. Людське. Збентежене.
— Я відповідаю за вашу безпеку, — сказав він тихіше. — І мені не подобається, коли хтось інший бере це на себе.
Євген хмикнув.
— О, це вже не про безпеку.
— Досить, — коротко відрізав Максим.
Анна відчула, як у грудях щось змінюється.
Страх нікуди не зник. Вона все ще могла бути мішенню. За нею все ще могли спостерігати.
Але тепер з’явилося інше відчуття.
Вона більше не одна.
Максим простягнув їй руку.
— Поїдемо.
Вона подивилася на його долоню.
Цього разу в його погляді не було холодного контролю.
Лише напруга. І щось ще.
Можливо — страх втратити контроль.
Можливо — її.
Анна поклала свою руку в його.
І вперше за весь вечір відчула не лише тривогу.
А тепло.
Небезпечне.
Але справжнє.