Протокол

Кімната для допитів була надто світлою.
Біле світло лампи падало прямо на стіл, залишаючи кути в напівтемряві. Стіни — сірі. Без картин. Без годинника. Час тут не існував.
Анна сиділа на жорсткому стільці, зчепивши пальці так сильно, що побіліли кісточки. Відчуття було дивним, ніби вона винна. Хоча вона просто йшла додому.
Максим сидів навпроти. Без пальта. Рукави сорочки закочені. Спокійний. Зібраний.
Занадто зібраний.
— Розкажіть ще раз, — сказав він рівно. — Що ви бачили.
Анна ковтнула.
— Я вийшла з офісу. Почула крик. У провулку був чоловік. І… тіло.
— Опишіть чоловіка.
— Темна куртка. Високий. Я… я не бачила обличчя.
— Ви сказали, що він подивився на вас.
Вона завмерла.
Так. Подивився.
— Я відчула погляд, — виправилася вона. — Я не впевнена.
Максим щось занотував.
Звук ручки по паперу здавався гучнішим за сирени.
— Ви впевнені, що там було тіло?
Анна різко підняла очі.
— Ви вважаєте, що я це вигадала?
— Я вважаю, що шок може спотворювати сприйняття.
Його голос був м’яким. Але кожне слово, як лезо.
— Я не божевільна.
— Я цього не казав.
Але в його погляді з’явилося щось схоже на перевірку. Наче він шукав тріщину.
— Чому камери не працювали? — її голос став твердішим. — Чому тіла немає? Чому хтось анонімно викликав поліцію?
Максим відкинувся на спинку стільця.
— Саме це ми і намагаємося з’ясувати.
— А якщо це була пастка?
Пауза.
— Для кого?
Вона не відповіла одразу.
Бо відповідь лякала.
— Для мене.
Тиша стала густою.
Максим нахилився вперед.
— Чому ви так думаєте?
— Бо ви знали моє ім’я. Бо ви знали, де я живу. Бо ви знали, що я прокидаюся вночі.
Її голос тремтів. Не від слабкості. Від злості.
— Нікому не подобається, коли за ним стежать, — сказала вона тихо. — А ще менше, коли розумієш, що ти чиясь мішень.
Максим не відводив погляду.
— Ви отримували погрози?
— Ні.
— Дивні повідомлення?
Вона згадала нічні пробудження. Відчуття, ніби хтось дивиться. Тінь за вікном, яку вона списувала на дерева.
— Я не знаю, — прошепотіла вона.
І раптом ця фраза стала найстрашнішою.
Вона справді не знала.
— Анно, — його голос уперше став менш офіційним. — За останній місяць у місті сталося три зникнення. Усі — жінки. Усі жили самі. Усі працювали допізна.
Її дихання збилося.
— Ви думаєте, що я…
— Я думаю, що ви могли бути наступною.
Світло над головою здалося надто яскравим.
— Або, — продовжив він тихо, — ви вже в центрі цього.
Вона різко встала.
— Я нічого не зробила!
— Сядьте.
Його голос став різкішим. Командним.
Вона повільно опустилася назад.
— Чому я? — прошепотіла вона. — Я звичайна.
— Ніхто не є «звичайним», коли хтось починає слідкувати.
Ці слова зависли між ними.
— Ви казали, що охороняли мене, — сказала вона повільно. — Це означає, що загроза реальна.
Максим мовчав.
І це мовчання підтверджувало більше, ніж слова.
— Ви не можете контролювати кожен мій крок, — її голос знову тремтів. — Я не річ. Я не справа.
— Ви — людина, яку хтось вибрав.
Його погляд став жорстким.
— І поки ми не зрозуміємо чому, ви під наглядом.
— Під наглядом чи під контролем?
Він підвівся.
— Це залежить від того, чи ви співпрацюєте.
Анна відчула, як у грудях зростає паніка.
Не від невідомого злочинця.
Від відчуття, що її життя більше не належить їй.
— Якщо я мішень, — тихо сказала вона, — то хтось уже десь дивиться.
У кутку кімнати мигнула червона точка камери.
Вона раніше її не помічала.
— Ви теж? — запитала вона, дивлячись на Максима.
Він не відповів.
І в цій тиші вона вперше відчула справжню небезпеку.
Не в темному провулку.
А тут.
У світлій кімнаті.
Де кожне слово записується.
І кожен погляд має значення.
Анна зрозуміла одну річ:
якщо за тобою слідують — це не лише страх.
Це поступова втрата контролю.
А найгірше, коли ти більше не знаєш,
кому дозволено дивитися.