Не в тому місці

Дощ того вечора був дивним.
Не холодним. Не теплим.
Наче хтось зверху повільно стирав реальність, шар за шаром.
Анна вийшла з офісу останньою. Світло в коридорі мигнуло тричі, перш ніж остаточно згасло. Вона не надала цьому значення. У старих будівлях завжди щось ламається.
Та вже на сходах її насторожив запах.
Металевий. Вологий. Гострий.
Запах крові.
Вона зупинилася.
Вулиця здавалася порожньою, але повітря було густим, ніби хтось щойно тут дихав занадто важко. У провулку ліворуч мерехтів ліхтар. Його світло пульсувало, як серцебиття.
Крик.
Не гучний. Задушений.
Анна зробила крок у бік звуку, хоча всередині все стискалося. Їй здалося, що хтось шепоче її ім’я. Тихо. Майже лагідно.
— Анно…
Вона озирнулася. Нікого.
У провулку на мокрому асфальті лежала людина. Чоловік у темній куртці нахилився над нею. У його руці щось блиснуло.
Ліхтар над ними раптово згас.
І в темряві вона відчула чужий погляд.
Не того, хто стояв над тілом.
Інший.
Ближчий.
Позаду.
Анна різко обернулася.
Він стояв під дощем так спокійно, ніби чекав саме на цей момент. Темне пальто, мокре волосся, обличчя, що залишалося наполовину в тіні.
— Вам сюди не можна, — сказав він рівно.
— Там… там людина… — голос зрадив її.
Він не подивився в бік провулку.
Він дивився тільки на неї.
І в його погляді не було подиву. Ні страху. Ні поспіху.
Наче він знав, що це станеться.
Сирени пролунали за хвилину. Занадто швидко. Наче вже їхали.
— Ви викликали поліцію? — прошепотіла Анна.
Чоловік повільно дістав посвідчення.
— Слідчий Максим Левицький.
Його голос був спокійним, майже теплим. Неприпустимо теплим для місця, де щойно сталося вбивство.
— Як ви опинилися тут? — запитав він.
— Я… я працюю поруч…
Він ледь усміхнувся. Ледь.
— Ні, Анно. Я питаю не про офіс.
Вона завмерла.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
Дощ посилився, краплі стікали по його обличчю, але він не кліпав.
— Бо сьогодні ви не випадково тут.
— Що це означає?
Максим зробив крок ближче. Занадто близько. Вона відчула запах його парфуму — щось глибоке, темне, із ноткою диму.
— Це означає, що ви бачили більше, ніж повинні були.
— Я нічого не бачила!
— Ні, — тихо відповів він. — Ви бачили мене.
Повітря між ними стало щільним.
У ту мить Анна зрозуміла дивну річ: чоловік у провулку зник. Ніби його там ніколи не було.
Ні кроків. Ні силуету.
Ні тіла.
Асфальт був чистий.
— Де… — вона озирнулася. — Там був хтось!
Максим повільно перевів погляд у темряву.
— Тут нічого немає.
І тоді вона відчула страх по-справжньому. Не від злочину.
Від того, що її пам’ять могла брехати.
Або він.
— Ви поїдете зі мною, — сказав Максим м’яко. — Для вашої безпеки.
— Ви мене захищаєте?
Його пальці торкнулися її зап’ястка. Тепло. Сильне. Впевнене.
— Я слідую за вами, Анно.
Вона не знала, що лякає більше: його слова
чи те, що частина її не хотіла вириватися.
Сирени наближалися. Світло миготіло у вологому повітрі.
Максим нахилився ближче, і його голос став майже шепотом:
— Головне тепер — не переплутати, де реальність.
А де те, що хтось хоче вам показати.
І вперше Анна подумала:
а якщо вона була не свідком?
А приманкою.