Слідуй за білим оленем і чорною совою

«Слідуй за білим оленем і чорною совою» — прочитала дівчина фразу на аркуші паперу, який лежав у її поштовій скриньці. Слова були написані гарним хитромудрим почерком. Дівчина покрутила папірець у руках. Вона має якось активуватися, але як? Зимовий одяг, який кілька хвилин тому рятував від вуличного холоду, у теплі під'їзду та роздумів душив. Ніка спробувала послабити хватку в'язаного шарфа і згадала:

— Я готова піти за білим оленем і чорною совою.

Якщо люди побачать, як вона каже подібне сама собі в під'їзді, то завтра пів будинку вважатиме її божевільною.

Напис заблищав різними кольорами. Від неї полетіли яскраві блискучі відблиски. Почерк відокремився від паперу і, розв'язавшись у кольорову ниточку, полетів крізь двері під'їзду. Ніка натиснула на підсвічену червоним кнопку домофона і вийшла на вулицю. Зима кинула їй в обличчя сніжною пургою. Дівчина на кілька секунд заплющила очі від колючих холодних сніжинок. Коли вона розплющила очі, то побачила перед собою величезного білого оленя з гіллястими рогами. Він виглядав благородним та казковим. Зимовий дух. Дух лісу. Олень похитав головою, і на його величезних рогах порхнула крилами чорна сова. Вона подивилася на Ніку розумними яскраво-жовтогарячими очима.

— Угугууу. — сказала сова.

— Я зрозуміла. Я йду. — відповіла дівчина.

Олень, що виглядав на вулицях міста не природно і гротескно, гордо крокував свіжим настом, що налипав на асфальт. Сова, щоб не впасти з великих рогів робила помахи великими чорними крилами і нахохлювалась під снігом, що осідав на її гарне пір'я. За ними йшла дівчина, яка мружилася від хуртовини та світла ліхтарів. Був пізній, темний, зимовий вечір та перехожих на вулицях практично не було. Але дівчина не турбувалася за свою компанію, вона знала, що інші люди не бачать ані оленя, ані сову. Ці провідники прийшли лише за нею, і лише для неї. Нарешті.

Вона чекала на них. Все своє нещасне і важке життя чекала. Ніка завжди почувала себе самотньо і покинуто. Маленька дівчинка у величезному страшному світі, вона з дитинства в дитячому будинку зрозуміла, що цей світ її ніколи не приймав і не любив. Вона не звідси. Біла ворона. Ніка завжди відчувала, що її дом в іншому місці.

Одного разу в інтернаті вона знайшла під подушкою папірець із написом: «Чекай». Тоді вона нічого не зрозуміла. Ніка не знала, що чекати і на кого чекати. Але потім був ще один, там був напис: «Чекай повернення додому». Ця фраза кольнула серце дівчинки на стільки, що вона прошепотіла папірцю:

— Я чекаю.

І тоді напис заблищав кольоровими іскрами і розчинився в повітрі. Дівчинка злодійкувато обернулася на кімнату, боячись, що інші діти могли почути її слова або помітити свічення, але всі спали. З того часу вона чекала. Вона чекала чарівного дива, сама не усвідомлюючи, яким воно має бути. Очікування тримало її на плаву, коли її ображали інші діти, коли вона, навчаючись у технікумі, не могла вписатися в жодне коло спілкування, коли винаймала квартиру, де в тотальній самоті і тиші хотілося не відчувати нічого. Іноді їй здавалося, що листок лише плід її уяви. Але весь цей час Ніка жила в очікуванні дива.

Диво сталося морозного січневого дня. Вона йшла за білим оленем та чорною совою. Дівчина не знала, куди точно вона йде вулицями. Але потім зрозуміла, що тварини вели її на вихід із міста. Мікрорайони закінчувалися пустирями. Вони йшли сухою травою, яку покривав лапатий сніг. Ніка обернулася на безликі коробки з вікнами, що світилися в темряві. Вона не знала, куди вона йде за чарівними посланцями, але знала, що це місто ніколи не було для неї домом.

Вони довго йшли пустирями і полями, доки не перетнули дорогу, що йде в ліс. Олень зупинився посеред дороги і обернувся до дівчини. Ніка вкотре подумала про те, які красиві гіллясті роги вінчали голову цієї шляхетної тварини. Лісова корона духу лісів. Сова пурхнула крилами.

— Угугуууу. — Протягла вона.

Ніка зрозуміла, що вони прийшли, та куди? Вона відчула трепет перед незвіданим світом, куди може потрапити.

Олень із совою на рогах зайшли в ліс і зникли. Дівчина на секунду злякалася, але пішла слідами оленя і відчула, що перетинає межу між реальностями, мембрану, яка відокремлює два світи.

Вона раптом опинилась у літньому лісі. Перед нею стояли хлопець у білому одязі з білим волоссям та короною з рогів. І дівчина в чорному одязі і плащі зі шпилькою з чорного пір'я в темному довгому волоссі.

— Привіт, сестричка, ласкаво просимо додому. — сказала дівчина і посміхнулася широкою усмішкою.

Хлопець теж усміхався, від чого їхні обличчя були чарівними.

— Я Чорна сова, а його звуть Білий Олень. Ми твої брат та сестра.

— А я Ніка.

Дівчина похитала головою і не переставала посміхатися.

— Ніка — це твоє людське ім'я. Насправді тебе звуть Юрка колібрі.

Ніка дивилася на них ошелешеними очима і думала, що у звичайній міському, зимовому одязі вона тут виглядає безглуздо, але в ту ж секунду, коли їй на думку прийшла ця ідея, вона зрозуміла, що на ній одягнено вже щось зовсім інше. Вона була в шкіряних балетках, широкій спідниці, короткій спереду та довгій ззаду, світло-блакитній сорочці та плащі. І в неї на голові була тіара з маленькими кольоровими пір'їнками. Вона подивилася на хлопця з дівчиною ще більше здивовано.