Дорога в Шамбалу

Емма зробила ще кілька мотків бинтом довкола руки Пітера і, розірвавши край на дві половинки, зав'язала їх, щоб пов'язка не сповзла. В абсолютній темряві печери у світлі ліхтариків зробити це було не так уже й складно. Врешті-решт дівчина стільки років життя витратила, навчаючись на лікаря, що забути таку просту перев'язку було просто неможливо.

— Пітер, як ти?

Хлопець підняв на неї блакитні очі, відкинув з лоба пасмо світлого волосся і посміхнувся.

— Краще ніж п'ять хвилин тому.

— Зручно, коли у компанії є лікар. — обізвався другий хлопець, що стояв трохи далі біля великого сталагнату химерної форми, який використовував несподівану зупинку, щоб попити води.

Емма обережно посміхнулася їм у відповідь, хоча ще кілька хвилин вона була дуже налякана. Пітер оступився на слизькому камінні печери, в яку вони зайшли хвилин десять тому. Падаючи, він зачепився рукою за гострий камінь і порізався. Добре, що не зламав. Тоді б точно не вдалося відбутися простою перев'язкою і довелося б закінчити їхню подорож. А Еммі не хотілося її закінчувати. Троє друзів так довго обговорювали та вивчали легенди про Шамбалу. Багато років вони витратили на пошуки невідомої країни. Ще рік готувалися до того, щоб потрапити до цього місця. І ось, коли вони вже в Тибеті, в прихованій та потаємній від більшості людей печері, якою їх веде шерпа знаючий прохід у чарівний край, все мало не пішло прахом через випадковість. А може, й не випадковість?

— Хлопці, а ви не думаєте, що те, що сталося з Пітером, — це не випадковість?

— Не нагнітай обстановку. — посміхнувся Джек.

— Я не нагнітаю. Просто якщо ми припускаємо можливість існування Шамбали, значить, ми повинні припускати ймовірність того, що вона може захищатися від сторонніх людей.

— Мінгмо, а ти, як гадаєш?

Шерпа, який уважно слухав всю розмову друзів, відповів:

— Вхід у країну знань відкривається лише тим, хто готовий осягнути ці знання. Якщо ви не готові, ворота в Шамбалу для вас залишаться зачиненими.

— Як зрозуміти, чи готові ми вже чи ні? — відповів з глузуванням Джек.

Питання повисло в печері без відповіді. І Джек почав складати пляшку назад у рюкзак.

— Треба збиратися та рухатися далі.

— Піте, ти впевнений, що можеш уже йти?

— Ну, я ж порізав руку, а не ногу.

— Так, але… гаразд. Справді, ми маємо рухатися далі.

Троє друзів та провідник вирушили в дорогу. У світлі ліхтариків печера здавалася чарівним світом. Тут було водночас і цікаво, і страшно. В одну чарівну країну вела дорога іншою. Зі стелі звисали бурульки сталактитів. Крапельки води відміряли свій печерний час, падаючи з рівномірним стукотом на сталагміти. Вони йшли по гострому каменю, іноді по щиколотки в воді.

— Тут так гарно та таємничо…

— Красиво. — погодився з Еммою Піт.

— Гарно буде, коли доберемося до Шамбали, а поки що треба рухатися вперед. Досить милуватися.

Емма кинула незадоволений погляд на Джека. Поки вона йшла печерою її накрила дивовижна гама переживань, наче вона відчула всю красу світу. Але глузливий тон Джека здув з неї всю одухотвореність.

Зненацька від стелі відколовся сталактит і полетів на Джека.

— Джеку, обережно! — крикнув Пітер.

Джек відскочив убік, і шматок кальцитових нашарувань розлетівся на дрібні уламки, вдарившись об підлогу в тому місці, де ще секунду тому стояв хлопець. Він виглядав наляканим, але швидко натягнув на себе звичний глузливий вираз обличчя.

— Напевно, ми своїми кроками та розмовами викликали цей обвал.

Дівчина відкинула голову і подивилася на стелю.

— Дивно. Над нами на стелі немає жодного сталактиту і не видно місця, звідки він міг відламатися. Це все твій завжди глузливий тон, Джеку. Міг би хоч зараз бути серйознішим.

— Ти ж не думаєш, що мене за оптимізм печера карає. Емма, я думав, що ти розумна дівчина, а не як решта.

— А що всі решта тоді дурні?

— А хіба ні?

— Так, годі вам! — Втрутився в суперечку Пітер.

— Йому скажи: «Годі». Це він перший почав з глузуванням ставиться до нашої експедиції. Навіщо ти взагалі пішов із нами, якщо ніколи в це не вірив? Якщо ти до всього ставишся з таким глузуванням.

— Пішов, бо хочу пригод, бо люблю подорожувати. Жодна Шамбала мені не цікава і не потрібна.

— Але ж увесь цей час казав, що потрібна. Ти, що весь цей час обманював нас із Пітером?

— Я не дурив. Я поважав вашу віру в цю дичину.

Емма приголомшено дивилася на Джека. Як він міг увесь цей час їм брехати. Він допомагав їм у дослідженнях. Він виявляв стільки участі та інтересу до експедиції, а тепер він каже, що все, що відбувається, для нього лише пригода.

— Як ти міг? — пошепки сказала Емма, відчуваючи таку прикрість від несподіваної зради їхньої ідеї, що могла б розплакатися, якби не надія на те, що вони можуть знайти вхід до країни знань.