Обличчя,яке неможливо забути

Осінь у Холмську завжди пахла мокрим листям, кавою та чимось новим — наче місто постійно починало життя заново. Анна звикла до його ритму: навчання вдень, підробітки ввечері, прогулянки нічними вулицями, коли повітря тихе й чисте.

Але сьогоднішній день був іншим.

Він починався як звичайний.
А закінчився так, що доля зрушила на кілька кроків уперед.

Вона вийшла з навчального центру й поспішала на співбесіду.
Це була маленька кав’ярня біля старого парку — світла, із великими вікнами, де завжди пахло ваніллю й корицею.

Власниця кав’ярні — жінка років сорока з м’якими очима — уважно подивилась на Анну.

— Ти спокійна, — сказала вона. — І водночас сильна. Нам такі потрібні.
— Дякую, — Анна ніяково усміхнулася.
— Графік гнучкий. Ти зможеш працювати й навчатися. Хочеш спробувати?

Анна кивнула.

Їй рідко щось хотілося по-справжньому.
Але тут — захотілось.

— Приходь завтра. Почнемо із тренування.

Вона вийшла з кав’ярні з легкістю на серці. Це була маленька, але важлива перемога.

Вона, Анна Рей, тепер могла сама заробляти.
Сама жити.
Сама рухатися вперед.

Вона не знала, що саме ця кав’ярня поверне її туди, де все почалося.

Максим у цей час виходив із юридичної консультації через квартал від тієї ж кав’ярні.
Він був втомлений, але зосереджений — як завжди.
Щодня він займався пошуками, аналізом, контактами, документами.

Щодня — хоча б одна дія, спрямована до неї.

Сьогодні на його столі лежав список:

“Дівчата, які перебували в центрах реабілітації у 2018–2020 роках.”

Він обвів олівцем одну дату, але не встиг продовжити — потрібно було йти на роботу.

Він пішов вулицею вниз, до паркової алеї.

І саме в той момент…
Анна виходила з дверей кав’ярні за рогом.

Анна слухала музику й крутила між пальцями ключі від скриньки, куди мала складати телефони клієнтів на час роботи.

Максим ішов, дивлячись під ноги, намагаючись зібрати думки.

Вони обидва підняли голову в один і той самий момент.

Вона — коли проходила повз нього, зовсім близько.
Він — коли зупинився, відчувши знайомий запах її парфумів…

і раптом побачив профіль дівчини.

Шрам біля скроні.
Темні очі.
Тонка постава.

Його кров стала гарячою.

Максим різко обернувся.

— А…
Голос зірвався.

Але вона вже проходила.
В навушниках.
Занурена в думки.

Вона повернула голову на секунду — просто щоб перевірити, чи машина не їде.

І вони зустрілися поглядами.

Це тривало секунду.
Дві.
Може, вічність.

В її очах промайнуло щось — здриг, спогад, біль.
Він завмер, не повіривши, що це не сон.

Анна нахилила голову, мовби намагаючись зрозуміти, чому серце раптом забилося швидше.

Максим зробив крок уперед.

— Аня?..

Анна здригнулась.
Це ім’я — яке вона не чула чотири роки — протнуло її мов електричний струм.

Але замість того, щоб зупинитися…
вона зробила крок назад.

Потім — розвернулась.
І швидко пішла в бік парку.

Не бігла.
Не тікала.

Але йшла так, ніби ті чотири роки знову обвалилися на неї всією вагою.

Максим кинувся слідом.

— Аня! Зачекай!
— Ні… — прошепотіла вона, але вже зовсім тихо, лише для себе.

Вона зникла за поворотом.

Максим добіг до алеї
і…
не знайшов її.

Лише тіні дерев.
Лише холодний вітер.

Лише її аромат, який ще стояв у повітрі.

Максим притиснув кулак до грудей.

— Це була вона… Я бачив її. Це вона!

Уперше за чотири роки він бачив її лице.
Доросле.
Красива.
Жива.

І він зрозумів:
вона втікає.
Не від світу.
Не від долі.

А від нього.

Вона зайшла в парк.
Тремтіла всім тілом.
Сіла на лавку та закрила обличчя руками.

— Ні… ні… ні… — шепотіла. — Тільки не зараз. Тільки не він…

Вона знала, що Максим шукав її.
Знала, що той крик біля інтернату був справжнім.

Але здавалося, що його близькість зараз — небезпечніша за минуле.

Вона ще не була готова.
Вона була іншою.
З іншими шрамами, внутрішніми й зовнішніми.

І з ім’ям, яке він не знав.

Анна Рей.

Вона боялася, що коли він подивиться на неї зблизька —
він побачить не ту Аню, яку він шукав.

А ту, якою вона стала.

Вона сиділа на лавці.
Руки тремтіли.
Серце билося так, що здавалося — чують навіть дерева.

Вона прошепотіла:

— Максим… колись… але не зараз.

Тоді вона піднялась і пішла з парку, не озираючись.

Ввечері він сидів у машині.
Тримався за кермо так сильно, що побіліли пальці.

Перед очима стояло її обличчя.

Він знав.
Він відчував.

Це вона.

Жива.
Доросла.
І… налякана.

Тому він сказав собі:

— Я не зупинюсь.
Не буду лякати її.
Не буду тиснути.
Я просто… знайду спосіб бути поруч.
Обов’язково.

Бо тепер він знає:

Вона тут.
У цьому місті.
У цьому житті.
На цій вулиці.

І доля більше не ховалася.