Коли втеча здається порятунком

Ранок почався з неспокою. Не з шуму, не з голосів — з напруженого, тривожного повітря, яке, здавалося, обтягнуло інтернат тонкою плівкою напруги. Аня прокинулася раніше за інших: серце билося швидко, ніби намагалося попередити її про щось.

Вона сиділа на краю ліжка, вдивляючись у новий документ — Анна Рей.
Ім’я, яке давало свободу,
але водночас просило заплатити за неї страхом.

Учора вона чула розмову про переведення.
Сьогодні повинно було вирішитися все.

— Ти готова? — запитала Марина, підходячи тихо, як завжди.
— Я… — Аня вдихнула нестачею повітря. — Не знаю.

Ліза з'явилась у дверях з чашкою чаю й суворим поглядом:

— Ти не одна тут. Якщо ти не хочеш їхати — скажеш. Я теж скажу. І Марина. Ми всі тут. Вони не можуть просто так.

Аня опустила погляд.
Їй було боляче від того, що вони готові захищати її…
але ще болючіше — від думки, що вона може їх підставити.

Бо вчора, коли вона лежала вночі й слухала дощ, їй раптом прийшла думка, яка ніяк не йшла з голови:

а може… треба поїхати?

Далеко.
Туди, де ніхто її не знайде.
Туди, де навіть Максим не зможе шукати.

Бо якщо він знайде її зараз — він стане мішенню.
А її минуле не пробачить.

Вона не хотіла тягнути його за собою в темряву.

Марина уважно придивилася до її обличчя.

— Ти хочеш їхати?
— Я… — Аня ковтнула. — Можливо.

— Чому? — Ліза враз забула про чай, голос став гострим.
— Бо… — Аня обхопила себе руками. — Я небезпечна для всіх.

Коли прийшов час, у кабінеті директора сиділи ті самі дві жінки в костюмах. Олена поруч, тримаючи готові документи на переведення.

— Анно, — почала директор спокійно, — ми отримали запит із іншого закладу. Там кращі умови, більше підтримки, фахівці з травм…

Аня підняла погляд.

Її тіло тремтіло, але голос був рівним:

— Я… хочу поїхати.

Олена здивовано підняла брови.
Ліза, що стояла в дверях, мало не вигукнула “ти що?!”
Марина стискала кулаки так, що побіліли пальці.

— Анно, ти впевнена? — тихо спитала Олена.
— Так, — прошепотіла вона. — Я… так буде краще.

Це було не “краще”.
Це було “безпечніше”.
Для всіх.

— Тоді ми починаємо оформлення, — сказала одна з жінок.

— А коли поїздка? — спитала Аня тихо.

— Сьогодні. За кілька годин, — відповіла друга.

Сьогодні.

Це слово пробило внутрішню рівновагу.

Ліза відвернулася, витираючи очі.

Марина тихо сказала:

— Якщо це твій вибір — ми будемо поруч, поки ти не поїдеш.

Аня кивнула.

Але в душі щось стискалося.
Гостро.
Немилосердно.

Бо в той самий момент, коли вона погоджувалась на переведення…

Максим уже біг у бік інтернату.

Сергій ледве встигав за ним:

— Максиме! Стоп! Ми повинні діяти обережно!

Але Максим не чув.

Після того, як він знайшов дитячий пластир, його серце перетворилось на компас, що вказував на одне місце — інтернат.

— Вона тут. —
Він повторював це, майже втрачаючи голос. — Я знаю. Я це відчуваю. Я відчув це…

Він стискав у руці хустинку, тримаючи її так, ніби від цього залежало життя.

— Сьогодні я побачу її. Я мушу.

Сергій хотів протестувати, але слова застрягли.
Бо він ніколи не бачив свого сина таким.

Ніколи.

Аня тим часом сиділа на своєму ліжку, запаковуючи небагато речей: кілька футболок, книгу з інтернатської бібліотеки, свій документ і шарф, який дала Ліза.

— Це, — сказала Ліза, намагаючись усміхнутися. — На пам’ять. Щоб не забула, що в тебе були подруги.

Аня зупинилася.
Поклала шарф до серця.
Обійняла Лізу.

— Дякую.

Марина підійшла ближче.

— Якщо колись тобі буде потрібно повернутися — повертайся. Ми не закриємо двері.

Аня ледь стримувала сльози.

— Я… просто маю почати з чистого аркуша.
— Чи тікаєш? — тихо спитала Марина.
— І те, й інше.

Вона дивилася на двері.

Наче вже знала, що щось станеться.

І воно сталося.

Двері корпусу різко відчинилися.

Максим забіг у коридор.
Волосся мокре від дощу, дихання важке, очі — гарячі, відчайдушні.

— Добрий день… — заговорила чергова, але він емоційно, хоча й ввічливо, перебив:

— Мені потрібно побачити одну дівчину. Будь ласка.
— Молодий чоловіче, це закрита установа…
— Благаю. Я знаю, вона тут. Дайте мені хоч хвилину. Хвилину!

Сергій підійшов поспіхом, доставаючи документи.

— Ми можемо вирішити це законно. Ми маємо підстави вважати, що дівчину привезли сюди після нападу…

Жінка нерішуче завмерла.

Аня ж у цей час стояла біля дверей своєї кімнати на другому поверсі.
Вона почула голоси.
Пізнала один із них.

Серце ударило так боляче, що вона притисла долоню до грудей.

— Максим?..

Його голос підіймався сходами.

Вона зробила крок уперед.
Ще один.
Ноги тремтіли.

Вона дійшла до сходів…
Глянула вниз.

Максим стояв посеред коридору.
Вологий, розгублений, але такий рідний.

Їхні погляди майже зустрілись.

Майже.

В ту саму секунду з кабінету вибігла одна з працівниць:

— Анно, ми запізнюємося! Автобус уже чекає! Пішли негайно!

Вона різко схопила Аню за плечі й повела назад до кімнати, не даючи навіть глянути вниз.

Аня обернулась — на мить, коротку, як подих.

Максим підняв голову саме тоді.

Побачив лише, як двері зачиняються.
Ледь встиг побачити край темного волосся.

— Аня!!! — вигукнув він.

Двері грюкнули.

Аня впала плечами на дерев’яну поверхню з іншого боку.

Затиснула рот долонею, щоб не зірватися на крик.

"Будь ласка… не зараз… не так…"

Олена стала перед Максимом.

— Вибачте. Дівчина, яку ви шукаєте… вона вже виїхала.

Це була брехня, сказана для захисту Ані.

Максим затремтів.

— Ні…
— Вона не хоче, щоб її знаходили.
— Вона жива? — Максиму була потрібна тільки одна відповідь.