Там,де ховається світло

Ранок в інтернаті починався однаково: шум води в душовій, дзвін посуду в їдальні, крики дівчат у коридорах. Але для Ані все було новим, незвичним — і водночас трохи лякаючим.

Вона прокинулась раніше за інших. Тиша перед світанком огортала кімнату так ніжно, що хотілося затримати цей момент. Уперше за багато років вона не вставала з думкою, що сьогодні хтось розсердиться, принизить, штовхне чи покарає.

Просто… ранок.

Аня сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках пластикову склянку з водою. Її погляд ковзав по стіні, по вікну, по сонячних плямах, що з’являлися на підлозі. Ліза ще спала, Марина тихо сопіла у своїй ковдрі.

Вона боялась зрушити зайвий раз — ніби кожен звук міг злякати це крихітне відчуття безпеки.

— Уже не спиш? — тихо озвалася Ліза, протираючи очі.

Аня злегка хитнула головою.

— Ти така тиха, — Ліза потягнулася. — Знаєш, ти мені подобаєшся. Не така, як інші.

Аня опустила погляд, не знаючи, що відповісти.

— Хочеш підемо разом на сніданок? — усміхнулася Ліза. — А то Марина поки одягнеться, вже кінець дня буде.

Марина у відповідь показала їй кулак з-під ковдри, але усміхнулася.

Аня вперше за довгий час відчула щось схоже на тепло.
Наче маленький промінь пройшов крізь товсті стіни страху.

Вона кивнула.

— Хочу.

У той самий ранок Максим стояв під мостом біля траси, де знайшли «невідому дівчину». Погода була похмурою, вітер холодно бив у обличчя, але він був упертий.

Його батько домовився про зустріч з одним із водіїв, який тієї ночі викликав швидку. Максим чекав на нього майже пів години, ходив уздовж дороги, вдивляючись у кожен сантиметр асфальту, ніби тут могли бути відповіді.

Ірина — водійка вантажівки — нарешті підійшла. Вона була жінкою середнього віку, у робочому комбінезоні, з втомленими очима.

— Ти Макс? — запитала вона. — Той, що шукає дівчину?

— Так, — Максим кивнув. — Ви… бачили її?

Ірина зітхнула.

— Я не бачила її обличчя. Була темрява… дощ… — вона зупинилась, вдивляючись у пам’ять. — Але я пам’ятаю одне. Коли ми зупинилися, вона була вся в синцях. Так не виглядає аварія. Ні. Це… — вона замовкла.

— Це виглядало як…? — Максим стискав кулаки.

— Як побиття, — відповіла Ірина тихо. — Мій напарник сказав те саме. Її не збила машина, хлопче. Це точно.

Максим відчув, як серце почало калатати не швидко — а важко, боляче.

— Ви бачили щось ще?

— Так, — Ірина нервово поправила рукави. — Коли ми підійшли до неї, вона намагалася щось сказати. Дуже тихо. Я нахилилась… і мені здалося, що вона сказала ім’я. “Мак—”… або “Ма…” — не знаю. Я могла помилитися. Але… здається, вона кликала когось.

Максим відчув, як нігті впиваються в долоні.

— Це була вона, — прошепотів він. — Це точно була вона.

— Хлопче, — Ірина поклала руку йому на плече. — Те, що я скажу зараз… не для всіх вух. Ті двоє, які були поруч… вони не схожі були на тих, хтопереживає за дитину. Вони просто втекли. І дуже швидко.

Максим підняв голову.

Його погляд був темний і зосереджений.
Ірина побачила в цих очах не хлопчика — чоловіка, який вирішив боротися.

— Дякую, — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, наскільки допомогли.

Ірина кивнула і пішла, залишивши його самого з холодним ранком і ще холоднішою правдою.

Але для Максима ця правда була не холодною.

Вона була надією.

Надією, що Аня десь зовсім поруч.

У цей час Аня сиділа за столом у їдальні, перед нею парував чай у металевій чашці. Ліза жваво щось розповідала, Марина повільно їла кашу і ковзала поглядом по вікну.

Аня майже не чула, про що говорить Ліза.
Вона дивилась на свої руки — тонкі, втомлені, але без свіжих синців.

Вона була тут.
Вона жива.

— Ань, — Марина раптом звернулася до неї тихим, але впевненим голосом. — Ти не схожа на тих, хто сюди приходить. У тебе… плечі інші. Як у тих, хто завжди боявся вдарити двері, щоб не розбудити когось.
— Ти… дуже довго мовчала, правда?

Аня поглянула на неї і відчула, як у грудях стискається.

Вони бачили.
Вони розуміли.

Їй не треба було пояснювати.

Вона лише кивнула.

Марина більше нічого не спитала.

Ліза теж замовкла, раптом серйозно подивившись на подругу.

І Аня зрозуміла, що ці дві дівчини — чужі, незнайомі — стали першими, хто побачив її не слабкою, а… живою.

Того ж дня Максим дістав ще одну зачіпку: лікар із приймального відділення погодився поговорити.

— Дівчина, яку привезли, була без документів, — сказав він. — Вона вижила. Це я скажу точно. Видихнула, коли її поклали на каталку. Але далі… далі її перевели в інший корпус, і все. Дані закрили. Не знаю чому.

— У який корпус? — Максим притримував голос, щоб не зірватися.

— У дитяче відділення. Але це все, що я можу сказати. Більше даних заборонено розголошувати.

Максим вийшов із лікарні з тремтінням у пальцях.
Серце билося швидко.
Але тепер він знав:

Аня вижила.
Її перевели.
Вона була зовсім поруч.

Потім він підняв голову й вдивився у вікна другого корпусу.

Серед десятків вікон — одне було трохи прочинене.
За ним сиділа дівчина з темним волоссям і дивилася на той самий ранок.

За кілька годин до цього.

Усього за крок від того, щоб побачити його.

Два світи — паралельно.

Дві долі — так близько.

Ще трохи — і вони перетнуться.

І жодна правда вже не сховається.