Два дихання в одному місті

Інтернат стояв на пагорбі — старий, високий, із потрісканою штукатуркою й облупленими перилами.
Але всередині було тепло.
І для Ані це вже було щось більше, ніж вона мала за дев’ять років.

Олена привела її в кабінет директора.

— Це нова дівчинка, — коротко сказала вона. — Анна… без прізвища. Відновлюємо документи. Тимчасовий статус — дитина без опіки.

Директор — жінка років сорока з добрим поглядом — кивнула.

— Ти в безпеці тут, Анно. — Вона усміхнулася лагідно, але Аня лише знизала плечима. — Ми розмістимо тебе в третій кімнаті. Ти не одна.

Кімната була маленька: три ліжка, три шафи, вікно з білими фіранками.
І дві дівчини, які одразу підвели голови.

— Новенька? — спитала одна, коротко стрижена блондинка. — Я Ліза. Це — Марина. Вона небагатослівна.

Марина справді мовчала. Довге волосся, бліде обличчя, тендітні руки.
Вона лише кивнула Ані.

— Ну, сідай. Тут місця не багато, але ми не кусаємося, — Ліза ляснула по ліжку біля вікна. — І якщо чогось боїшся — не бійся. Тут ніхто не зачепить. Тут свої правила.

Аня повільно поклала рюкзак на підлогу.
Її серце билося частіше, ніж мало б.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— За що? — Ліза підняла брови. — Ми ж… типу одна сім’я. Хоч і дивна.

"Сім’я".
Слово боляче відгукнулося десь під ребрами.

Аня присіла на край ліжка й опустила погляд.
Ніхто не кричав.
Ніхто не підвищував голос.
Ніхто не вдарив.

І саме ці звичні «ніколи» робили її неспокійною.

— Ти давно… без батьків? — обережно спитала Ліза.

Аня хотіла сказати правду.
Уперше.
Щиро.

"Мене хотіли вбити."
"Я тікала."
"Я жива тільки тому, що впала в кювет."

Але вона лише покачала головою.

— Я… не знаю.

— Ага, — Ліза кивнула розуміючи. — Тут половина такі.

І вперше за довгий час Аня не почувала себе дивною.

Вона почувалася… звичайною.

Максим сидів за комп’ютером батька, перед ним — таблиця з даними швидкої за ту ніч.

Сергій дістав інформацію півлегально — але батьки готові були на все.

— Ось машина, яка забрала дитину з Річної вулиці, — вказав батько, збільшуючи зображення на моніторі. — Але дивись уважно… тут немає імені. Є позначка: «дівчина, близько 15 років. Особу не встановлено».

Максим підвів голову.

— Це… може бути вона?

— Може, — серйозно відповів Сергій. — А може й інша. Але ми мусимо це перевірити.

Максим відчув, як щось тепле й гаряче проходить грудьми.

— Ти віриш, так? — тихо запитав він. — Що вона жива?

Сергій поклав руку на його плече.

— Я вірю в тебе. Якщо ти кажеш, що вона не могла просто так загинути — значить, я повинен шукати з тобою.

У той момент Максим відчув:
він не сам.

— Але є ще щось, — додав батько. — Поглянь.
Він відкрив інший файл.
— На місці “аварії”… не знайшли крові. Навіть краплі. Це неможливо при наїзді на людину.

Максим завмер.

— Тобто… її не збила машина? Все… постановка?

— Або… «хотіли, щоб так виглядало», — батько знизав плечима. — Як мінімум, історія дуже підозріла.

Максим стиснув зуби.

— Я знайду водія, який привіз ту дівчину до лікарні. Я знайду кожного, хто був тієї ночі поруч. Я знайду всіх.

Його очі стали темнішими, глибшими.

— І я знайду Аню.

Він не знав, що в цей самий час вона сиділа на підвіконні інтернату, дивлячись на вечірнє небо, і думала:

"Максиме… ти заслуговуєш знати, що я жива. Але я не можу повернутися. Не ще."

Увечері Ліза навчила Аню, де ховають солодощі, як вимикати лампу так, щоб світло не потрапляло під двері, і як обходити сувору виховательку Ніну Петрівну, яка ненавиділа, коли діти не сплять о десятій.

Марина мовчки спостерігала за ними — але саме вона, непомітно, поклала Ані на ліжко маленьку пляшку води й шоколадку.

Без слів.
Без вимог.

Просто… по-доброму.

Уночі Аня лежала, слухаючи, як дівчата дихають у сусідніх ліжках.
Слухаючи тишу, яка не кричала.

Її груди стискалися, але не від страху.

Від того, що вона не знала, що таке спокій.

"Я жива. Я маю це прийняти."
"Я маю навчитися жити заново."

Її пальці торкнулися маленького шраму біля скроні.

Шраму, який поєднував її з одним хлопцем через роки і відстань.

"Максим… Будь сильним. Я… теж намагаюся."

Вона не знала, що саме ці слова, невимовлені, а тільки відчуті, у той самий час віддзеркалилися в серці Максима.

Пізно ввечері він знайшов номер машини швидкої.
Знайшов водія.
Знайшов запис у журналi прийому пацієнтів.

І там було:

“Дівчина. Не встановлена. Темне волосся. Приблизно 15 років. Забрана з траси біля Річної вулиці.”

Максим прочитав це кілька разів.

І шепнув:

— Це вона.

Сергій підійшов, глянув через його плече.

— Швидку викликали двоє чоловіків, — продовжував Максим, читаючи. — Їх дані не записані. Вказано лише “залишили місце до прибуття поліції”.

— Двоє чоловіків… — батько нахмурився. — А не здається тобі, що це вже не просто випадковість?

Максим повільно підвів голову.

— Я знайду їх.
І знайду Аню.

Його серце стукало гучно.
Боляче.

Але тепер у нього був перший справжній доказ.

Аня жива.

Десь.

Одна.

Під новим чужим ім'ям.

І саме в цей час вона сиділа на підвіконні інтернату й думала:

"Хто я тепер? І чи має значення моє ім’я, якщо ніхто не знає, що я жива?"

Вночі Аня заснула вперше без страху.

А Максим заснув, тримаючи в руках аркуш із інформацією про ту невідому дівчину.

Вони спали в різних місцях.
В різних світах.