Дівчина без імені

Білі стіни лікарняної палати здавалися надто яскравими.
Надто чистими.
Надто далекими від того світу, де жила Аня.

Вона лежала, нерухома, з пов’язкою на плечі, подряпинами на обличчі й синцями, які розквітли в усіх кольорах болю.
Очі повільно відкривалися — світ ламаними лініями входив у свідомість.

— Тихо… тихо, не піднімайтесь, — м’який голос медсестри пролунав біля ліжка. — Вам ще рано.

Аня спробувала щось сказати, але горло пекло, ніби вона кричала всю ніч.

— Ви кілька годин були без свідомості, — медсестра поправила ковдру. — Ми знайшли вас на трасі. Ну… не ми. Водії. Добре, що вони викликали швидку.

Аня закрила очі.

Картини повернулися різко —
рука Миколи, що стискає її зап’ястя.
удар металевим ліхтариком.
біг.
крик.
тьма.

І Максим.
Його погляд у суді.
Його голос:

"Я знайду спосіб захистити тебе."

Сльоза мимоволі скотилася щокою.

— Вам щось болить? — тихо спитала медсестра.

Аня заперечливо хитнула головою.
Біль був усюди.
Але не фізичний її лякав найбільше.

— Як вас звати, дівчинко? — м’яко запитала жінка.

Аня відкрила рота… і закрила.

Вона почула в голові Галинине:

"Якщо хоч раз перейдеш дорогу — ти просто зникнеш. І ніхто тебе не знайде."

І Миколине:

"Ми скажемо, що ти сама вийшла на дорогу."

І власний шепіт у ту ніч:

"Я не хочу помирати."

Вона не може повернутись.
Не може сказати своє прізвище.
Не може назвати свій дім.
Бо цього дому більше не існує.

Він намагався її вбити.

А якщо поліція скаже, що вона живе — Галина й Микола знайдуть спосіб завершити те, що не встигли.

— А… — вона ковтнула. — Анна.

— Анна як? — уточнила медсестра.

Пауза.

Довга.

Порожня.

— Не… пам’ятаю, — нарешті прошепотіла Аня, опустивши погляд. — Голова… болить. Не пам’ятаю…

Медсестра поклала руку їй на плече співчутливо.

— Буває. Удар був сильний. Лікар ще перевірить. Не хвилюйтесь.

"Не хвилюйтесь".
Слова, яких Аня ніколи не чула вдома.

У цей самий час, за багато кілометрів, Максим стояв перед будинком Ані.
Двері були зачинені. Ролет опущений.
Сусідка казала йому:

— Ой, хлопчику… Та дівчинка загинула. Така біда… Її мати казала, що вона вибігла з дому вночі, не подивилась… Жалко… жалко…

"Мати".
Це слово різало вуха.

Максим тримався за перила, щоб не впасти.
Пальці стискали холодний метал так сильно, як ніби це могло утримати його від крику.

— Ви бачили її тієї ночі? — спитав він тихо. — Ви точно бачили, що це була вона?

Сусідка знизала плечима:

— Я бачила машину швидкої. А ті двоє плакали… ну, як плакали… шуміли… Проблем було з ними купа. Та ти ж знаєш. Але тіла я не бачила. Казали, що забрали…

"Не бачила."
"Тіла немає."

Слова стали в голові у Максима, як розбиті уламки скла.

Він відійшов назад.
Глибоко вдихнув.

— Вона жива, — прошепотів він їй у спину. — Я це знаю.
І я знайду тебе, Аню.
Я знайду.

У поліції справу закрили за одну добу.

— Дитина вибігла на дорогу. Не встигла. Трагічний випадок, — сухо промовив слідчий, переглядаючи папери.

Сергій Коваленко стояв навпроти, стиснувши щелепи.

— Але чому так швидко? — обурився він. — Чому нема відео з камер? Чому так багато невідповідностей?

— Немає доказів злочину, — холодно відповів офіцер. — А родина підтвердила, що це була вона.

— Родина… — Сергій гірко засміявся. — Ви точно певні, що це ті люди, які скажуть правду?

Офіцер знизав плечима:

— У нас нема підстав не вірити.

Сергій вийшов зі словами:

— Я сам знайду підстави.

Він вірив сину.
Максим — не істерик і не вигадник.

І якщо він каже, що щось тут не так — значить, це правда.

У лікарні тим часом лікар переглядав карту Ані.

— Стан середньої тяжкості. Струс мозку. Забої. Нічого критичного, вона сильна, — сказав він медсестрі. — Але… чи точно вона не пам’ятає прізвища?

— Можливо, це захисна реакція, — зітхнула жінка. — Вона перелякана до смерті. Коли її привезли, вона навіть не вірила, що ми допоможемо.

Лікар задумливо подивився на дівчину за склом.

— Що будемо робити?

— Запишемо як Анну без прізвища. Соцслужба прийде, оформлять як дитину без опіки. А там… може, знайдеться родич.

— А може, — тихо додав лікар, — вона не хоче, щоб родичі знайшлися.

Медсестра лише зітхнула.

Тієї ночі Аня прокинулася від власного страху.

Вона сіла, притримуючи плече.
У кімнаті було тихо.
Занадто тихо для лікарні.

Але у цій тиші вона вперше за багато років почувалася… безпечно.

Вперше не боялася, що двері відкриються й хтось увірветься.

Вперше не боялася дихати.

Вона поклала руку на свою скроню.
Там, де маленький дитячий шрам — пам’ятка про хлопчика, якого вона колись врятувала.

Максима.

І тепер вона врятувала його вдруге.

"Максим… Він думатиме, що я мертва…"

Сльоза скотилася щокою.

— Пробач… — прошепотіла вона у темряву. — Я не можу повернутись. Я не можу… поки жива.

Вона знала:
якщо хоча б хтось дізнається, що вона вижила, — Галина й Микола знайдуть спосіб довести справу до кінця.

Їй треба зникнути.
Перестати бути Анею.
Перемінитися.

Жити під іншим ім’ям.
Десь, де ніхто її не знає.

Десь, де вона зможе почати з нуля.

Але в серці боліло одне:

Максим.
Хлопець, який дивився на неї так, ніби бачив усе, що вона приховувала.

Хлопець, який повірив би їй.

Хлопець, який не здався б.

"Я знайду тебе."

Так він сказав, так він думав.

Але тепер…

Аня повинна була зробити найболючіше:
дати йому турботу і любов — на відстані.
Дати йому шанс жити далі — без страху за неї.

Вона відірвала погляд від стелі й прошепотіла: