Коли правда стоїть поперек горла

Дверний дзвінок пролунав надто рано.
Так рано, що навіть Галина не встигла випити свою першу ранкову каву, а Микола — розкрити чергову банку пива.

Аня вже прокинулася — їй завжди вдавалося прокинутися раніше, ніж вони згадають про її існування. Вона встигла заплести косу, прибрати ковдру, протерти пил на підвіконні… Усе для того, щоб жоден звук не дав приводу для крику.

Коли пролунав дзвінок, вона здригнулася так, наче хтось ударив по металу прямо над вухом.

— Хто там іще? — буркнув Микола, підіймаючись. — З самого ранку вже нервують…

Аня знала, хто.
Вона відчула це ще до того, як Микола відчинив двері.

— Добрий ранок, — почула вона чоловічий голос. Спокійний, рівний, трохи офіційний. — Слідчий Власюк. Ми хотіли б поговорити з дівчинкою… Анею.

Микола на мить завмер — коротка, майже непомітна пауза, але Аня її вловила. А потім він широко, ненатурально всміхнувся.

— Та заходьте, звичайно. Аню! — крикнув він так, ніби кликав не дівчинку, а собаку.

Аня тихо вийшла з кімнати. Двоє чоловіків у формі та один цивільний стояли у коридорі. За ними — світлий весняний ранок, такий контрастний до темряви їхнього будинку, що різало очі.

— Добрий день, — сказала вона ледь чутно.

Слідчий подивився на неї уважно, занадто уважно — так дивляться люди, які одразу бачать, коли дитина навчена мовчати.

— Нам потрібно поставити тобі кілька запитань про інцидент у школі, — почав він м’яко. — Ти була присутня того дня?

Галина і Микола стояли трохи позаду, але недалеко. Дуже близько. Надто близько.

— Так, — сказала Аня.

Слідчий ледь помітно кивнув.

— Ми можемо поговорити наодинці?

Ось тепер погляд Галіни змінився.
Очі звузилися — як у хижака, який раптом відчув загрозу.

— А навіщо? — усміхнулася вона кисло. — Ми що, підозрювані? Ми нормальна родина, у нас немає секретів. Аня ж дитина, вона може розхвилюватися без нас.

Слідчий подивився на Галина рівно.

— Це стандартна процедура. З неповнолітніми ми часто говоримо окремо, щоб уникнути тиску.

"Тиску…"
Слово прозвучало майже іронічно тут, у домі, де тиск був повітрям.

— Аня не проти, правда? — солодким голосом спитала Галина, поклавши руку дівчині на плече.

Плече враз скам’яніло.
Дотик був холодний, як крига.

— Я… — Аня відчула, як всередині щось стискається. — Я можу поговорити тут.

Якщо вона відповіла б "наодинці", Галина не забула б цього ніколи. І наслідки були б страшніші за будь-яку розмову зі слідчим.

Власюк коротко зітхнув, але не наполягав.

— Тоді скажи, — почав він рівно, — ти помічала щось дивне в поведінці Максима Коваленка останнім часом?

Аня опустила очі.

У голові виринуло:
"Я не залишу."

У грудях стислося.

Галина легенько стиснула її плече — ніби підтримуючи, але насправді нагадуючи.

"Говори те, що ми сказали."

Аня зробила вдих.
Глибокий. Різкий.

— Він… — промовила вона тихо. — Він… був таким, як завжди. Нічого дивного.

Микола різко глянув на неї.
Галина — ще гостріше.

У голові в Ані почався хаос.

"Ти повинна брехати. Ти маєш сказати, що він винен."
"Вони тебе вб’ють."
"Не можна…"
"Але ж…"
"Я не залишу."

Слідчий уважно дивився на неї.

— Ти впевнена? — спокійно уточнив він.

І ось тоді, в цю секунду, в Ані щось надломилось і водночас стало твердішим, ніж будь-коли.

Вона згадала шрам.
Згадала ту дитячу гойдалку.
Згадала, як закривала його собою.
Згадала його теперішній погляд — сумний, але сильний.

І раптом зрозуміла:
вона готова знову стати тією маленькою дівчинкою, що захищає.
Навіть якщо цього разу удар приймуть куди глибше.

— Так, — Аня підняла очі. — Він… не робив нічого поганого. І я… я це знаю. Я цього не приховуватиму.

Тиша стала такою густою, що її можна було різати ножем.

Галина забула дихати.

Микола стулив губи в тонку лінію.

Слідчий ледь-ледь кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала.

— Добре. Запишемо це.

Він заніс щось у блокнот.
Другий поліцейський дивився на Аню так само — без осуду, але пильно.

— І ще одне, — додав слідчий. — Чи бачили ви, щоб хтось інший торкався його рюкзака того дня?

Аня зробила крок назад — майже непомітний.

— Так, — сказала вона тихо. — Хтось торкався. Але я не знаю хто. Було багато людей.

— Зрозуміло. Якщо згадаєш — скажеш, добре?

Вона знову кивнула.

Слідчий подякував і разом із колегами вийшов.

Двері зачинилися.
Кроки стихли.

І наступила тиша, глуха, небезпечна.

Галина стояла нерухомо.
Микола — теж.

— Ти… — Галина зробила крок уперед, її голос був тихий, як шипіння газу, — …вирішила зіграти в героїню?

Аня стиснула пальці.

— Я сказала правду, — прошепотіла вона.

— Ти мала сказати те, що МИ тобі сказали, — відповів Микола, повільно закриваючи двері на замок. — Тепер… почнеться зовсім інша розмова.

Галина підійшла до неї впритул, обличчя — впритул до Ані.

— Ти зрадила нас, — прошипіла вона. — І за це ти поплатишся.

Аня стояла нерухомо.
Вона боялась.
Жахливо боялась.

Але вперше за багато років страх був іншим — він не паралізував, а палив.

Бо вона знала:
максимальна ціна за брехню — це чиясь знищена доля.
Максим не заслуговував цього.

І якщо її рішення зруйнує її власне життя —
вона вже була до цього готова.

У цей самий час Максим сидів у школі, чекаючи, коли його викличуть до директора. Він весь ранок не міг знайти собі місця.

В кишені…
Телефон засвітився.

«Свідки дали перші покази. Є хороші новини».
— написав батько.

Максим відчув, як серце різко вдарило об ребра.

— Хтось сказав правду? — прошепотів він сам собі.

І перша думка, що народилася в нього — зовсім не логічна, але настільки сильна, що він не міг її відкинути: