Тиша,що кричить

Останній дзвінок після сьомого уроку розрізав повітря так, ніби хтось навмисно натягнув струну та відпустив її просто над головами.
Учні вибігали з класів, галасливі, збуджені, з телефоном у руці, з рюкзаками, які ледве трималися на одному плечі.
Усі поспішали жити — хто на тренування, хто до друзів, хто просто зникнути з території школи, що давно втратила запах дитинства.

Аня завжди виходила останньою.

Вона чекала, поки коридор спустіє, поки хтось перестане сміятися за спиною, поки не пролунають ті шепотіння, які знала напам’ять:

— О, сирітка пішла…
— Знову в тих самих кросівках. Мабуть, у спадок дістались.
— Її батьки хоч раз щось їли? Чи все Аня з’їла?

Вона навчилася не реагувати.
Не тому, що не боліло — а тому, що боліти було нікому.

Аня обережно зібрала з парти свої старенькі зошити, перев’язала потертий рюкзак, щоб він знову не розкрився на півдорозі, і вийшла в коридор. Тут було тихо. Так тихо, що тиша навіть дзвеніла.

Вона любила саме цей момент — коли навколо нікого, коли можна просто йти, не стискаючи плечі, не ховаючи погляд у підлогу.
Тільки тоді вона справді відчувала себе не тінню.

— Чому ти завжди ходиш так пізно? — почувся голос зліва.

Аня здригнулась. Максим стояв, спертий плечем об шафку для підручників. Він виглядав так, ніби зовсім не чекав, що вона обернеться, але погляд у нього був впевнений, прямий — як завжди.

Він був із тих, хто міг зайти в будь-яку кімнату й одразу заповнити її собою. Красивий, високий, чорнявий, з тими очима, які завжди здавались трохи сумнішими, ніж мали б бути у хлопця, що має все.

— Я… — Аня запнулась. — Просто… мені зручно так.

Максим трохи нахилив голову.

— Зручно? Коли всі вже пішли?

Вона не відповіла. Він і так знав — у цій школі чутки розходилися швидше, ніж дзвінки на перерву. Всі знали, з ким вона живе. І всі знали, чому вона мовчить.

— Якщо хочеш… — він затримав погляд, — я можу зачекати після уроків. Просто… щоб ти не ходила одна.

Аня відчула, як серце боляче стиснулося. Він говорив це так спокійно, ніби пропонував ручку на контрольній. Ніби не знав, що для неї така увага — розкіш, на яку вона не має права.

— Не треба, — тихо сказала вона. — Я сама.

— Я знаю, що ти сама, — Максим злегка всміхнувся кутиками губ. — Але це не значить, що так має бути завжди.

Її погляд мимоволі впав на підлогу.
Він занадто добрий. Занадто правильний.
Занадто небезпечний для її життя, у якому будь-яке світло рано чи пізно гасили.

— У мене справи, — вирвалося в неї.

Він кивнув, нічого не питаючи. І це вбивало більше, ніж якби він почав розпитувати. Вони пройшли кілька метрів мовчки, аж поки не вийшли до входу школи.

— Аня? — покликав він, коли вона вже відчиняла двері.

Вона обернулась.

Максим дивився на неї якось надто уважно, ніби хотів упіймати щось, що давно вислизало.

— Я знаю, що тобі нелегко, — сказав він тихо. — І якщо… якщо колись тобі щось буде потрібно… просто скажи. Я не залишу.

Їй захотілось розплакатись від цих слів. Хоч на мить, але захотілось повірити в них. Та віра була розкішшю, яку її прийомна родина вибила з неї вже давно.

— Добре, — відповіла вона, хоча знала, що ніколи цього не зробить.

Аня вийшла зі школи. Вітер торкнувся її чорного волосся, ніби теж хотів щось сказати. Але слова тонули в шумі міста.

Максим довго дивився їй услід.

У його погляді було щось таке, чого вона не помітила.
Щось, що він сам давно боявся визнати.

Він знав її тихий крок. Знав, як вона тримає рюкзак. Знав погляд, у якому завжди жила тиша.

А ще… він знав інше.

Дівчинка з дитинства, яка врятувала його, теж мала такий самий погляд.
Такий самий рух рук.
Таку саму тишу, що кричить.

І шрам.

Ледь помітний, тонкий, як подих.
На тому самому місці.

Максим хотів підійти ближче. Хотів запитати. Хотів торкнутися цієї правди, яка маячила десь поруч.

Але не зробив цього.

Бо лякався відповіді.