Ті, хто вже був

Глава 10 – Дім, якого не було
 

Сходи рипіли під ногами, ніби попереджали: не піднімайся. Та вони все одно йшли — крок за кроком, поки не опинилися на горищі. Повітря там було важке, холодне й пахло старим деревом. У промені ліхтарика потрапляли частинки пилу, що повільно кружляли, мов спогади.

— Подивіться, — Ліза нахилилася над старою скринею. На її кришці — вигравіруваний символ: пісочний годинник, розділений навпіл тріщиною.
Софія торкнулася його рукою — кришка сама піднялася, і всередині виблиснули пожовклі аркуші.

«Ми не можемо вийти. Кожен, хто бачить дім, повертається. Він чекає своїх. Він пам’ятає.»
«1999. Соломія каже, що час тут не лінія, а коло. Вона знову бачить тих самих дітей…»

— Це писала вчителька, — сказала Оля, дивлячись на знайомий почерк. — Її звали Олена Миронівна…
Вона перевела погляд на Софію.
— Це прізвище… як у твоєї мами.

Софія застигла.
— Моя мама… ніколи не розповідала про 1999 рік. Вона тоді вчилася в іншій школі. — Голос зрадницьки затремтів. — А може, ні?

Порив вітру розчинив вікно — і на стіл упала фотографія. На ній — класна кімната, але не сучасна. На задньому плані — мапа, стара дошка, і діти в однакових формах. Серед них — дівчинка, надто схожа на Софію.

— Це… не може бути, — прошепотіла вона. — Це не я.
— А може, це вона — через тебе? — тихо сказав Назар. — Дім обирає тих, у кому залишилась його частина.

У цей момент годинник унизу почав бити. Не гучно — рівно десять разів. І з кожним ударом повітря ставало важчим, а стіни, здавалось, наближалися.
— Нас попередили, — сказала Ліза, схопивши фото. — Тут залишаються ті, хто забарився.

І тоді вони почули кроки. З повільним ритмом — сходами, що вели нагору.
Назар кинувся до дверей, але вони самі зачинилися перед ним.
А голос із темряви прошепотів:
— Ви повернулися. Як і всі інші.