Дім, якого не було.Туманна дорога

Автобус стояв посеред порожньої дороги. Навколо — ні душі. Туман стелився низько, закриваючи обрій. Фари світили просто в білу порожнечу, а двигун мовчав, хоча ключ і досі був у замку запалювання.

— Це… де ми? — запитала Оля, озираючись.
Ніхто не відповів.
Ліза вийшла з автобуса, ступила на мокрий асфальт — і звук кроків зник, немов його поглинув повітря.

— Тут нічого немає, — прошепотіла вона. — Навіть ехо.

Софія стояла біля дверей, стискаючи в руках підвіску з пісочним годинником. Пісок у ній знову зупинився.
— Це не просто дорога. Це — між місцями. Замок нас не відпустив.

— Ти думаєш, ми досі там? — Назар вийшов слідом. — Але як? Ми ж їхали!
Софія не відповіла. Її погляд зупинився на лінії туману — він рухався, ніби дихав.

І тоді з туману почали виринати обриси. Спершу — дерева, потім паркан, потім — будинок. Старий, похилений, із вікнами, що дивилися в ніч, немов очі. На даху — іржавий флюгер, який обертався без вітру.

— Це ж… — Оля прикрила рота. — Це той дім, що на фото в медальйоні.
— Дім Соломії, — підтвердила Софія. — Ми туди мали потрапити. І тепер — потрапили.

Двері будинку були відчинені. Жодного скрипу, жодного звуку. Всередині — повітря стояло густе, ніби насичене пилом часу.
На стіні у вітальні висіла фотографія — клас на фоні замку. Усі ті ж обличчя, що й у Софії, Назар, Лізи… лише внизу, поруч із учителькою, стояла дівчинка в білому. Соломія.

— Це… ми? — прошепотіла Оля. — Але… чому вона там?

На звороті фото — підпис, написаний чітко:

“Екскурсія. Травень 1999 року.”

— Це неможливо, — промовив Назар. — Ми народилися пізніше.

Софія зробила крок назад, але підлогою пройшла легка вібрація. У кутку, де стояв старий годинник, стрілки почали рухатися — назад.

— Він перемотує час, — сказала вона. — Ми не приїхали сюди. Ми повернулися.

І десь угорі пролунав дитячий сміх — такий самий, як у замку.